Генетика тиші

Коли обожнюєш самотність, а обираєш материнство

Photo by Vitaly Gariev on Unsplash

Привіт, я мама-міленіалка і я ненавиджу бавитися зі своєю донькою.

Я б могла написати такий пост ще рік назад — ховаючи страх перед засудженням за вбивчою щирістю. Моя мати свого часу точно написала б такий пост, якби мала соцмережі. Підозрюю, що і моя бабуся писала щось подібне в щоденнику, який мені заборонялося читати. Думати про це трохи лячно, бо ж я й гадки не маю, з кого починається це наше родове прокляття материнської нудьги. Чи ми всі такі, одна за одною — без шансів вилікуватися?

Єдина, кого я ще встигаю розгледіти на горизонті поколінь — моя маленька мама, добре знана з бабусиних оповідок і старих фотоальбомів. Кругловида білявка з моїми очима, невисока і міцно збита, трохи незграбна. Вона не любить гучних забав і біганини за м’ячем, як її молодший брат. Мов недовірливе звіря, постійно шукає схованок: чи то в полі за городом, чи в підліску через дорогу від хати.

Мама всюди тягає метрову ляльку з яскраво-рудими кучерями. Вмощується з лялькою на колінах під деревом і читає їй вголос книжку, або малює олівцями в альбомі.

Вона могла б так просидіти весь день, але де там: з ґанку її вже гукає моя бабуся — така ж вічно заклопотана, але ще молода і сліпуче-красива. Свариться на маму, бо нікому приглянути за молодшою дитиною. Вона вже велика дівчинка, повинна допомагати!

Мама приречено плентається назад у двір, де мій трирічний дядько з заливистим реготом ганяє курей, здіймаючи пил. Коли це йому набридає, висмикує з маминих рук альбом - і тоді вже ганяється за ним вона. Малий розбишака в захваті: дарма що сестра злиться, зате ж бігає разом з ним!

А тут ще й гігантська лялька, якої вона забороняє торкатися — лежить собі прямо перед ним на ґанкових сходах. Дядькові спадає на думку геніальна ідея викупати ляльку — і він радісно жбурляє її, таку гарну й випещену, у синьому платтячку з білим фартушком, до великого корита з помиями. В його міцно стиснутому кулачку лишається жмут яскраво-рудого волосся.

Мама не тямиться від горя і ридма ридає, одночасно жорстоко гамселячи брата. Тепер уже ревуть обидвоє. Заходиться тривожним гавкотом собака, наполохано квохчуть кури — а на ганок знов вибігає бабуся.

— Мамо, моя лялька! Він кинув мою ляльку у помиї!

— Мамо, вона мене побила! Синець буде!

Бабуся розпашіла і злегка захекана від тяжкої хатньої роботи. Вона втомлено прикриває очі, набирає в легені повітря і гаркає командирським тоном, перекрикуючи дитячі завивання:

— Ану заспокоїлися мені обоє! Чи ви почаділи, чи не вмієте нормально гратися? Ніколи мені за вами бігати! Ти, — це до мами, — мусиш бути мудріша, ти ж старша!

— Я не хочу бути старшою, я його ненавиджу! — страдницьки вигукує мама, розтираючи шмарклі по червоних щоках. — Всіх вас ненавиджу!

Вона дає наостанок ще одного копняка братові, від чого той знову заходиться плачем. Бабуся ще щось кричить, але мама вже тікає геть, у чергову схованку: без ляльки, без альбому і олівців, зате сама. Вона нічого так сильно не любить, як бути сама. Чому ж їм так важко дати їй спокій?

А ось і маленька я, пару десятиліть потому. У мене немає молодших братів і сестер — після маминого досвіду це не може не тішити. Я розкладаю по кутках численні іграшки — мені купують все, що не попрошу — і бавлюся з ними в “школу”. Нацуплюю на носа великі мамині окуляри, щоб виглядати, як справжня вчителька, і читаю вголос казку, час від часу покрикуючи на плюшевих учнів, щоб не відволікалися.

Я можу так бавитися годинами, але і це поступово набридає. У мене неміряно книг, олівців, фломастерів, пазлів і ляльок — але мені нудно. Мама лежить на дивані поруч і впоєно розгадує кросворд.

— Мам, пограємо в “доньки-матері”?

— Давай трошки пізніше, добре?

— О, а давай разом зберемо орігамі?

Мама розуміє, що я не відчіплюся, і, зітхнувши, відкладає кросворд. Кілька хвилин ми сидимо разом над паперовою жабкою — я старанно вимальовую їй чорні балухаті очка і довгий червоний язик. Несподівано мама знову тікає на диван — по телевізору починається її улюблений серіал.

Мені трохи прикро, але я мовчу. Самотужки складаю з паперу ще одну жабу. Насправді, самій не так вже й погано. Ніхто мені не потрібен.

Моя донька бавиться сама дуже рідко. На відміну від мене, вона яскравий екстраверт і миттєво чахне без спілкування. Навіть якщо ми домовилися, що зараз вона зробить тістечка з пластиліну або намалює котика — а мама тим часом попрацює — донька не дає мені шансу подовжити дистанцію ані на мить.

— Мам, а який твій улюблений колір тістечок? Мам, а у котика можуть бути три вушка? Мам, а де мої інші фломастери, ці мені більше не подобаються? Мам!

Я щосили намагаюся зосередитися на звіті, який треба здати до кінця дня, але настирливе мамкання свердлить мозок. Пересилюю себе, примушую видихнути і посміхнутися. Сідаю поруч з нею, допомагаю зліпити чергове рожеве тістечко, домалювати котика. Потім бавимося в “шпиталь”, потім разом складаємо пазли.

Я старанно імітую ентузіазм, але насправді мені смертельно нудно. Думками я все ще скролю список завдань на сьогодні, або з жалем згадую страшенно цікаву недочитану книжку. Не можу позбутися думки, що марно гаю час. Така велика дівчинка, як вона, могла б уже бавитися і сама.

А потім я згадую своє і мамине дитинство. Усвідомлюю — чесно усвідомлюю! — що той наш досвід нормальним не був. Нормальність, ось вона — переді мною: дитина, яка просить маму з нею побавитися. І мама, яка насолоджується спільною забавою.Бо ж в чому тоді суть материнства, якщо не у щасті бути разом?

Усвідомлення приходить повільно і зі скрипом, бо моя невиліковно-інтровертна душа все ще рветься назад у самотність: до моніторів, книжок, тиші й приватності. Але подеколи — зоряними проблисками — трапляються такі магічні моменти: ми з донькою бавимося, щебечемо про все на світі, вона тулиться до мене і щасливо, бешкетно регоче — зовсім як один трирічний розбишака з майже-моїх спогадів. І цю мить мені хочеться затримати якнайдовше.

Я мама-міленіалка і я все ще не фанат забав з дитиною. Я не знаю, з кого почалося моє родове прокляття материнської нудьги — але зроблю все, щоб завершилося воно на мені.