Внуця

Історія про другу дружину мого діда

Точна копія сервізу, описаного в цій історії. Узято з https://shafa.ua/uk/home/posuda/stolovaya/chajnye-servizy/173981462-serviz-perlamutrovyy-farforovyy-chaynyy-serviz-s-lepninoy.

Мій дід одружувався чотири рази, а я була всього на одному з його весіль. До першого (з бабусею) ще не встигла народитися, на третє нікого не запросили, а на друге мене не пустила мати. Ніхто з наших родичів тоді не приїхав, а дарма — розказували, що вечірка вийшла гучна й весела.

Я особисто нічого не мала проти Ірини Миколаївни (перейменованої з першого ж дня в “тьоть-Іру”, хоч як не сичала за це мати). Ну тобто, авжеж, я розуміла, чому сусіди за спиною злісно пліткують, а рідня наїжачується при спогаді її імені. Хтось навіть вигадав, наче бабуся через неї померла, бо тяжко страждала від дідової зради. Це, звичайно, дурня. Бабуся померла, бо хворіла. А що, овдовівши, дід привів додому Ірину Миколаївну — так а кого він мав би приводити? Мати ж сама казала: не нам судити. А тітка колись видала, що дід належить до чоловіків, хронічно нездатних до самотності (дуже мені сподобалася та фраза, я відтоді нею часто користувалася). То якщо вони так добре все розуміли і начебто не засуджували — чому ж після другого весілля до діда не приїжджав ніхто, окрім мене?

Мати всім пояснювала, що через її часті відрядження мене ні з ким залишити, отже, “краще це, ніж нічого”. Під зневажливим “це”, вочевидь, малася на увазі тьоть-Іра. А потім мене випитувала телефоном, чим мене там годували, куди водили, де поклали спати. Я терпіти не могла цих розмов, бо вони завжди, незалежно від моїх відповідей, закінчувалися материним презирливим пхиканням — мовляв, чого іще від неї очікувати!

Мені тьоть-Іру було щиро шкода. Дуже важко конкурувати з привидом першої дружини (ще одна фраза, поцуплена в тітки). Моя бабуся була еталонною пані дому: вишукано красивою, освіченою й делікатною. Дім, так само, як і себе, вона завжди тримала в бездоганному порядку, ніколи не підвищувала голосу і ніколи не скаржилася на свого чоловіка. Взагалі ні на що не скаржилася, хіба що тільки в останні свої дні, коли тяжко хворіла… Я любила заплітати її шовковисте чорне волосся у товсті коси, любила, засинаючи, триматися за її крихку і прозору, наче пташина лапка, долоню. Любила її запашну солодкованільну випічку, краще якої я досі в житті не куштувала. Всі любили бабусю. Тьоть-Іру ж любив, мабуть, тільки мій дід.

Вона була… просто собі звичайна. Волосся зістригала коротко, для зручності. Довгих до підлоги суконь не носила, більше джинси. Не тримала в торбі ані помади, ані парфумів, зате мала старий рипучий велосипед, яким їздила на зміни в лікарню — тьоть-Іра працювала санітаркою. Була вона вища за мого діда, широкоплеча, міцна і тепла, як старе кремезне дерево. В її обіймах я почувалася затишно й безпечно.

Мені зовсім не заважало те, що тьоть-Іра не вміє пекти тістечок або що порохи в хаті вона замітає раз на тиждень. Яка різниця, що вона ніколи не торкнулася жодної книжки з домашньої бібліотеки. Зате тьоть-Іра любила читати мої кривенькі, недолугі вірші, записані у грубому рожевому зошиті в клітинку. Завжди просила дати їй зошит перед сном, казала, що ніщо її краще не заспокоює і що зовсім мої вірші не недолугі, а милі і чутливі.

Я бачила, як вона старалася, з самого першого дня. Питала, що я люблю їсти, як звикла проводити час, як у дідовому домі все правильно влаштувати… Дід, одружившись вдруге, старих звичок не змінив і від “жіночих” справ відсторонювався як не роботою, то газетою. Тож на базар по нову футболку чи кросівки мене водила тьоть-Іра (і казала про мене “внуця”, а торговці на нас витріщалися з невірою, бо виглядала вона надто молодо, щоб бути бабусею дилди-підлітка). Сушила й заплітала мені волосся, фарбувала нігті, приносила мої улюблені шоколадки. Навіть ходила зі мною в аптеку по перші прокладки і показувала, як ними користуватися — так само, мабуть, як колись показувала своїй доньці.

Її родина жила в сусідньому містечку, за півгодини їзди автобусом. Одного разу тьоть-Іра взяла з собою і мене. Мені сподобався і замшілий, у дикуватих зарослях дім, і її лагідна синьоока мама з веселими зморщечками довкола беззубої усмішки. Сподобався її крихітка-онук, що чалапав за мною по кімнатах клишоногим ведмедиком, і донька — та сама, про яку пліткували, буцімто мій дід — її батько. Це, звичайно, була ще одна з пальця виссана дурня. Та дівчина виглядала точнісінько як тьоть-Іра, тільки без окулярів, і була вона тьоть-Ірина і більше нічия.

Ми ліпили вареники з малиною і шовковицею, а потім наїлися ними так, що мало не репнули животи. Грали в настільні ігри, ганяли разом з малим курчат по подвір’ї, дивилися старі комедії по телевізору, і в перервах на рекламу по черзі бігали на кухню відсьорбнути з пакета морозивно-холодного молока. Тьоть-Іра подзвонила дідові і попередила, що ми залишимося у її рідні на ніч. Дід чомусь не погодився і відразу примчав по мене своєю дорогоцінною автівкою, здіймаючи куряву і лякаючи котів на дорозі.

Вони з тьоть-Ірою довго й голосно сварилися під хвірткою. Потім дід наказав мені сісти в машину і я розплакалася, як малявка. Але сперечатися не наважилася. Ми поїхали, а тьоть-Іра лишилася там і ще тиждень не поверталася. Дід працював допізна, а я гаяла дні на самоті, у незатишних завеликих кімнатах, вештаючись між бібліотекою і холодильником. Жуючи черговий сухий бутерброд, уявляла собі, як тьоть-Іра з бабою знов наліпили вареників, як вони сидять всі навколо столу, її донька годує малого, телевізор знов показує щось смішне — і вони разом регочуть, спорскуючи ягідний сік на підборіддя. Як їм там (і без мене) добре.

Мабуть, саме відтоді все полетіло шкереберть, хоч я того ще не ладна була усвідомити. Тьоть-Іра таки повернулася, і була така, як завжди: фарбувала мені нігті і смажила котлети, а вечорами читала зошит з віршами. От тільки спати перебралася чомусь до вітальні, на незручну канапу. Але сварок більше не було, дід щоночі безтурботно хропів у напівпустому ліжку в своїй спальні. Мені дуже хотілося вірити, що все добре.

Півроку потому я розхворілася і надовго застрягла в лікарні. Мати розривалася між мною і роботою. Бувало, що мусила просиджувати ночі біля мого ліжка, коли було геть кепсько. Вона марніла й сіріла на очах і, мабуть, довго б так не протягнула, якби у мою палату одного дня не увірвалася вихором діловита тьоть-Іра. Мати ще мляво намагалася сперечатися, з останніх сил огризалася і кривила губи, але тьоть-Іра того разу вперше облишила церемонно-ввічливий тон:

— Щось я тут не бачу черги з бажаючих допомогти! У неї ще якась бабуся є? А як не підеш і не поспиш, то й матері в неї не буде!

Мати розгублено кліпнула, мовчки погладила мене по голові і вийшла. Відпливаючи у марення від ліків, я міцно трималася за тьоть-Ірину широку м’яку руку і завдяки їй знаходила зворотній шлях у реальність. Скільки вона там зі мною пробула — не пам’ятаю, але одужувала я повільно. Дідові дзвінки їй були сухі й короткі, розмовляли вони тільки про мене.

Літо після хвороби виявилося насиченим. Зачахлою без сонця квіткою я тягнулася до неба, припнутого до дахів багатоповерхівок, до тріскучих доріг, посічених велосипедними шинами, до пригод, смішків і дурощів, і де-не-де — сором’язливих поглядів крадькома, від яких шкіра бралася сиротами. Я випорхувала на вулицю, щойно прокинувшись, і поверталася у присмерку — голодна, брудна і щаслива. У напівтемній захаращеній кухні на мене тихо чекала з теплою вечерею тьоть-Іра. Її великі очі за товстими скельцями окулярів дивно блищали, наче докоряючи мені за довгу відсутність.

Я не хотіла почуватися винною, але проводити канікули в чотирьох стінах теж не збиралася. Тим паче що вони з дідом знов почали сваритися. Я ховала обличчя в подушку, тамуючи нудоту від їхніх криків, або ж взагалі крадькома тікала з дому — в чому була, без сніданку і з розкуйовдженими косами. Тьоть-Іру це дуже ображало. Вона стала вриватися ранками до моєї кімнати, перевіряючи, чи я ще сплю. Наполягала, що гуляти у спеку шкідливо. Або ж — що найгірше — слізно просила не залишати її саму, хапала за руки і загороджувала собою вхідні двері.

Її істеричність доводила мене до сказу. Усім було б набагато краще, якби вона просто поїхала на якийсь час до своєї родини, як вже робила раніше. Коли тьоть-Іра була на роботі, ми з дідом насолоджувалися тихим спокоєм байдужого співіснування. На жаль, після зміни тьоть-Іра завжди поверталася до нас — вічно тепер чимось роздратована, зморена і жалібна.

Одного вечора вона знову влаштувала дідові скандал — з ревнощів до якоїсь мені не знаної жінки. Голосила і жбурлялася речами, розколотила кілька філіжанок з бабусиного “святкового” сервізу — кремово-глянцевого, з пудровими пуп’янками троянд на кожній посудині. Я обожнювала цей сервіз — такий він був зграбний, ляльковий, по-королівськи витончений. Бабуся колись обіцяла подарувати його мені на весілля. Страшенно прикро було слухати, як моя дитяча мрія розлітається за стіною на черепки.

За дзвоном розбитого посуду долунав інший звук — округло-хрусткий, наче вода вихлюпнулася з садового шлангу. Тьоть-Ірине голосіння різко вимкнулося. Грюкнув дверима своєї кімнати дід, замикаючись на ключ. Запанувала холодна недоброзичлива тиша. Я вирила собі якнайглибшу нору у ковдрах і не вилізала звідти до самого ранку, все ще гірко потерпаючи над знищеним сервізом.

— Сильно видно? — невинно запитала мене тьоть-Іра наступного дня, обережно торкаючись перед дзеркалом набряклої вилиці кольору перестиглої сливи.

— Майже ні, — впевнено збрехала я і втекла гуляти. Надвечір під дідовим парканом з’явилася материна вічно забрьохана, смердюча автівка. Покірно заковтнула у багажникові нутрощі мої численні валізи і відвезла мене назад у задушливу міську квартиру — де немає ані неба на даху, ані велосипедних перегонів, ані насторожених темних очей, що мріялися мені ночами. Я страшенно злилася на тьоть-Іру, наче це вона сама, а не я, подзвонила матері і змусила її приїхати.

Більше я у діда не гостювала. Мати вирішила, що я вже достатньо доросла, щоб залишатися вдома сама під час її відряджень — було досить і нагляду сусідки. Я насолоджувалася новонабутою свободою: годинами на самоті дригалася під гучну музику, харчувалася виключно чипсами й шоколадом, а щоночі запрошувала на ночівлю котрусь з подружок. Деколи дзвонила тьоть-Іра, але я зазвичай була надто зайнята, щоб з нею спілкуватися.

Вони з дідом розлучилися, не протримавшись у шлюбі і трьох років. Кілька місяців потому усю родину включно зі мною ошелешила звістка про те, що дід одружився втретє — таємно і без свідків. Його нова обраниця була молодша за матір, манірна і самозакохана. Красиві кімнати дідового дому — колись натхненно плекані бабусею — трухлявіли й вицвітали кольорами, задихаючись під товстим шаром пилу. Я відмовлялася залишатися там навіть на одну ніч.

Мати каже, що я тьоть-Ірі нічого не винна і нічого себе картати. Розмовляти нам з нею нема про що — яким би не був дідів вибір, ми маємо його шанувати. Все воно ніби так, але тьоть-Іра і далі вперто намагається до мене додзвонитися. Це страшенно муляє. Я пару разів міняла номери, але не допомогло. Щоразу, бачачи чергові незнайомі цифри на екрані, я звідкись знаю, що це вона. Я відхилятиму дзвінок, але вона набиратиме знову і знову, знову і знову, доки я не вибухну люттю і не жбурну телефоном об стіну, щоб замовк. Я не хочу, я боюся з нею говорити.

Бо що я їй скажу?..