Есе

Під запустом

Повернення до основ

Понад тридцять років тому, на березі ставочка під лісом “Запуст”, пасучи нашу спільну череду, напів лежачи під вербою, вперше в житті випала мені честь: обрати, прочитати та усвідомити книгу В. Нестайка — “Тореадори з Васюківки”. Цей геніальний твір , настільки простий, зрозумілий та доступний, що запросто відкриває чисту, іще незаплямовану уяву дитини в світ без обмежень, законів та ворогів. В світ Фантазії; її величності королеви й покровительки усіх діячів культури: творців, митців та інших “ледарів”, як назвали б їх особи позбавлені такого знайомства. Й Одному Богу видно, до чого доведе мене та королева, бо от уже тридцять сьомий рік моєї персональної подорожі проводжу на березі того самого ставочка під лісом і саме письменництву, на противагу очікуванням всієї рідні, вирішив присвятити решту того життя, що дісталось мені випавши на долю.

У віці семи років, сидячи перед друкарською машинкою, котрою навчився користуватись в приміщенні, тепер уже колишньої районної бібліотеки, розпочався твір мого життя. Бо як відомо, чим людина є — те вона по собі й залишить! Хтось — приємний спогад, а хтось — сміття. Та все ж саме тоді й саме там, дивлячись у відкрите вікно, за яким розкинувся Дубовський ставок, вперше познайомився з чарівною королевою країни мрій і спілкування з нею народило на світ півтори аркуша друкованого тексту, який зберігся і по цей день. Факт знайомства з королевою Фантазії відобразився на всьому подальшому житті.

Я почав вигадувати! І робив це так вправно, що друзі дитинства й досі згадують і переказують іншим, як переконливо я їх “обманював”! Так це чи ні, час покаже, але єдине — істинне, я вірив в свої вигадки. Та, що там — вірю й досі, тому що більшість з моїх вигадок втілилась в життя, чому сам я — свідок. Незрозуміло чи то я втрапив до світу див, чи образи з моєї уяви перемістились по-ближче до мене, але точно скажу лише, що живемо ми поруч. Ні, я не бачу й не говорю з об’єктами, яких інші не сприймають, для тих явищ інші “ледарі” уже вигадали відповідні медичні терміни; я буквально переживаю: події, пригоди й зустрічі, які уявляв собі в дитинстві.

“Йдіть всі до води!” — заповідав Безсмертний Вчитель. І от знову я біля води, як залежний від тієї королеви, приходжу до води, бо саме поруч з водою мені найлегше вдається “відчинити браму в задзеркалля”, в світ моєї прекрасної подруги, яка вірю я — очікує мого повернення. І здається мені, що та вічна спрага й пошуки місця, де тебе по-справжньому й так сильно очікують, врешті припиниться лише тоді, коли там я й залишусь… Не дарма Кустуріца, в своїх роботах зображав “ріку Життя”, а М. Крецу співав нам про “ріки Віри”; і бачить Бог, що всі ці символи відкривались мені не дарма. Але ймовірно для того, аби ще більше прагнути повертатись до своєї королеви і ніколи не насетитись вповні спілкуванням з нею, та не набриднути їй, покидаю я те королівство та блукаю цим світом, як навіжений розповідаючи усім, що існує той несповіданий край; де завжди весна і у всьому щастя сповна і усім вистачить місця.

Дивлячись на вербові лози, що схилились над водою, не можу уявити собі більшої краси й досконалішого місця. Тут ми обідали всією сім’єю, коли пасли худобу, тут ми купались з друзями дитинства, сюди я приводив: одногрупників, собутильників та усіх інших, бажаючих бути такими ж щасливими, як був всі ці роки я. Так, я щасливо прожив свої роки! І ось, знову я тут. Знову чогось хочу, прагну, знову готую нам місце аби тут провести Сонце, й сидячи біля вогню, закутавшись у щось тепле, в оточенні гарних друзів: їсти-пити-говорити і курити, аж допоки не настане новий день і всі ми розпочнемо його разом і нібі духовно споріднимось — об’єднаймось назавжди аби створювати нові мрії й реалізувати їх сповна, вигадувати нові світи й подорожувати ними і так до нескінченності.

Це — чудовий Сенс Буття в цьому світі, як на мене. Бо вірю я, що коли час приходить і годинник наш зупиняється, от тоді воротами ріки Віри, водами Життя Вічного і винесе нас на той самий беріг Королівства Мрійників.

Амінь.