Desolate Hope / Безнадійна Надія

Я вийшов із тіні, з бетону й води, Навколо мов тиша, що рве на шмати. Ніхто не кричав, бо вже не було сил, Лиш дим і уламки колишніх квартир.

На вулиці ті, хто не встиг зберегтись, В очах холоднеча, як би ж то у сні Я не питав, хто живий, і хто зник Просто ішов… І тримав в собі крик.

Я йду, сам не знаю куди, Через тіні згорілої мрії. Попереду — вибух, позаду — сліди, Але я ще тримаюсь, бо маю надію. Я пам’ятаю, як пахне дім, І як мовчить за стіною родина. І все, що лишилось в мені Це впертість бути людиною.

Я думав: усе, тут кінець і межа, Але хтось підняв, без слів, не спитав. Ми бігли між вибухів, пилу, самі Не друзі, не браття, а просто живі. І кожен ішов без «за що» і «чому», І думка одна: “Дожити зиму.” Я не шукав знаки святі Просто людей… І себе в собі.

Я йду, сам не знаю куди, Через тіні згорілої мрії. Попереду вибух, позаду сліди, Але я ще тримаюсь, бо маю надію. Я пам’ятаю, як пахне дім, І як мовчить за стіною родина. І все, що лишилось в мені Це жити, бути людиною. Я не герой , я просто дійшов. Без плану, без віри, без зайвих розмов. Мене не чекали, ніхто і не звав Та я ще тут. І тут я дізнав: Те, що ми бачили не про життя. Це навмисно хтось промовчав. А світ в той момент перемкнувши канал Зробив такий вигляд, що не помічав.

Я пам’ятаю, як пахне рідний мій дім, І як мовчить за стіною щаслива родина. І все, що назавжди лишилось в мені Це впертість жити і залишитись людиною.

English Version:

I stepped from the shadows of concrete and rain, The silence around me was screaming with pain. No voices were left — too weary to cry, Just smoke and the ruins of homes left to die.

Those left on the street had no time to be saved, Their eyes full of cold like a dream we mislaid. I didn’t ask who had vanished or stayed, Just walked… with the scream that I never betrayed.

I walk, don’t know where I belong, Through the ashes of dreams that are gone. Ahead — the explosion, behind — just the dust, But I’m still holding on, because hope is a must. I remember the scent of my home, How the family stayed silent, alone. And all that remains deep in me Is the will to live… and humanity.

I thought it was over, the end, nothing more, But someone reached out — no words, just a core. We ran through the smoke and the blast all around, Not brothers or friends, just alive and unbound.

Each walked on alone, no “why” and no “how,” Just clinging to hope we could survive now. I didn’t seek signs from the skies, Just people… and truth in my own tired eyes.

I walk, don’t know where I belong, Through the ashes of dreams that are gone. Ahead — the explosion, behind — just the dust, But I’m still holding on, because hope is a must. I remember the scent of my home, How the family stayed silent, alone. And all that remains deep in me Is to live… and stay human, fiercely.

I’m no hero — I just came through, No map, no faith, no words to hold to. No one was waiting, no one called out But I’m still here. And I found out: What we witnessed was no kind of life It was silence someone let survive. And the world just switched off the screen Pretending they hadn’t seen a thing.

I remember the scent of my home, And the silence behind the wall where love shone. And all that’s forever inside of me Is the stubborn will to live… And to stay human.