Про “геноцидні” заборони виїзду за кордон

На тлі спекуляцій про “порушення прав чоловіків”, які послідовно просувають російські і псевдоукраїнські засоби пропаганди — як усередині України, так і на міжнародних майданчиках — назріло питання: як на подібну загрозу будуть реагувати держави, які десятиліттями позиціонують себе оплотами особистої свободи і прав людини?

Цей дискурс не новий. Але після 24 лютого 2022 року це вже не просто політична полеміка — а інформаційна операція, що працює на деморалізацію, апелюючи до базових страхів: страху смерті, втрати контролю, примусу. У фокусі — чоловік, змальований як жертва держави, що нібито “забирає свободу”, тоді як справжнім об’єктом атаки є саме поняття обов’язку як морального ядра демократії.

Щоб зрозуміти, наскільки ця риторика маніпулятивна, треба звернутися не лише до законодавства, а й до глибинної структури цінностей, на яких ґрунтуються демократичні держави.

Пропаганда “геноциду чоловіків”: хто зацікавлений і навіщо

Що більше затягується війна, то активніше Росія переходить від прямого залякування до інформаційного розщеплення українського суспільства зсередини. Оскільки загроза ззовні вже очевидна, пропагандистська логіка зміщується: не переконати, що війни нема, а змінити об’єкт злості — з агресора на власну державу. У цьому контексті наративи про “утиск чоловіків”, “геноцид”, “примус” виконують функцію психологічної фрагментації: чоловіків — проти держави, жінок — проти мобілізації, цивільних — проти військових. Розділеним суспільством легше маніпулювати, стравлювати групи між собою і, зрештою, розбивати опір без значних втрат на фронті.

Право чи обов’язок: як країни-демократії реагують на воєнну загрозу

Тож логічно звернутися до того, як саме ці держави будують мобілізаційні механізми на тлі своєї правової і культурної традиції.

Як реагують демократичні країни:

У США діє система Selective Service. Неявка на призов — федеральний злочин. Президент має повноваження обмежити виїзд під час війни. Але основа — не страх покарання, а глибоко вкорінена ідея громадянського обов’язку. Американська модель формує в громадянина ідентифікацію з державою як “своєю”. У критичний момент ця ідентичність активується, зменшуючи опір — бо “захищати своє” сприймається не як насильство, а як відповідальність.

Уряд Канади має право заборонити виїзд у разі воєнного надзвичайного стану. Але канадська модель теж покладається на довіру до громадянина і в разі невиконання обов’язків підключає примус. Це типовий приклад системи, яка працює на інтроєкцію обов’язку, а не на зовнішній тиск. Людина сприймає мобілізацію не як “насильницьке втручання”, а як спільну дію з державою, якій довіряють, бо її правила — результат спільного вибору

У Німеччині механізм оборонного стану дозволяє обмежити виїзд мобілізаційного контингенту. Обов’язок до захисту — не лише юридичний, а й історично-культурний маркер післявоєнної відповідальності. Це приклад перетвореної провини в дію: культура, що пережила катастрофу Третього рейху, вбудувала у себе механізм відповідальності як колективної ідентичності. У разі війни, реакція — не втеча, а дії, засновані на структурованому “ми”.

Франція зобов’язує з’явитися на виклик. Це баланс між правом і обов’язком, що підкріплюється ідеєю республіканської спільноти, де кожен — частина політичного організму. Це працює через механізм солідарної відповідальності. Французький громадянин вихований у парадигмі, де політична свобода — не особиста привілегія, а результат колективного зусилля. Зрада — це не втеча від примусу, а відмова бути частиною свого народу.

В Італії ухилення від мобілізації — кримінальне порушення. У культурному плані — це система, де емоційна лояльність може конкурувати з правовою відповідальністю. Італія має сильні горизонтальні зв’язки (родина, громада), що в умовах загрози можуть як активізувати громадянський порив, так і провокувати індивідуальне уникнення, якщо інституції не мають довіри. Тут важлива роль держави — не лише карати, а й мотивувати через включення.

У Норвегії існує пряме зобов’язання до оборони для всіх. Модель базується на етосі довіри та консенсусу, характерному для скандинавських суспільств. Коли держава вимагає дій — громадянин не переживає це як вторгнення, бо з дитинства формується у відчутті, що він — частина рішення, а не жертва. Це соціальна система з високим рівнем зрілості, де виконання обов’язку є частиною самоповаги, а не зовнішнього тиску.

У жодній з країн НАТО, що мають мобілізаційні системи, обмеження виїзду чоловіків не трактується як “геноцид”. Навпаки: невиконання мобілізаційного обов’язку там карається законом, а виконання — вважається частиною громадянської зрілості.

Усі демократичні держави формують внутрішній імпульс до захисту, опираючись на:

соціальну ідентифікацію (“це моя країна”);

колективну відповідальність (“я потрібен, бо без мене — слабкіші”);

структуровану довіру (“держава не зрадить, я не зраджу її”).

Російська і псевдоукраїнська пропаганда підмінює ці категорії. Вона нав’язує наратив, де громадянський обов’язок = рабство, а втеча = свобода. Але це не аналітика — це проєкція власної авторитарної моделі на зовнішній світ, спрямована на руйнування суб’єктності українського суспільства та дискредитацію демократичної моделі як такої.

У країнах Заходу не “відпускають усіх на волю” в час війни. Вони мобілізують — не лише силою закону, а й силою свідомого громадянства.

Вони формують усвідомлену відповідальність. Там, де це не працює — запускають державні важелі. Але ключова відмінність у тому, що в цих суспільствах свобода не скасовує обов’язку. Навпаки — вона надає йому сенс.

У цьому й полягає те, чого найбільше боїться Росія: не заборони, а добровільного захисту свободи. Тому вона й атакує не лише ракетою, а й нагнітанням істерії. І якщо не розпізнати це — наступна хвиля мобілізації може бути під управлінням ВС РФ. Тільки “геноцидом” це вже ніхто не дозволить назвати під страхом страти.