Батько і син

Тиха історія про спадкоємність, море і мовчазні мрії.

Батько і син

Перші промені сонця, що сходило, осяяли причал зі стрункою шеренгою рибальських суден — побитих і загартованих суворими негодами, але готових будь-якої миті кинути виклик стихії й вийти в море.

До них, зупинившись на невеликій відстані, підійшли двоє: чоловік і його син. Немолодий, із засмаглим, обвітреним обличчям і трохи видовженим сивим волоссям, підхопленим легким бризом, він зупинився й безмовно дивився вперед. Його погляд був спрямований на одне з суден.

Хлопчик, ніби відчуваючи його стан, дивився туди ж, без зайвих слів і запитань.

Перед очима чоловіка ніби ожило дитинство. Він — такий самий хлопчик — біг за своїм батьком сюди, на цей причал, проводжаючи поглядом рибальські фелюги, що виходили в море. З завмиранням серця він стежив, як у морській далині розчиняються люди, що йшли в невідомість, — суворі і мовчазні моряки.

Минали роки, і ніщо вже не могло замінити йому море. Він став моряком. Потім — капітаном рибопромислового судна. Як його батько. Як ті, хто тоді виходив у море на маленьких фелюгах.

Він хотів вірити, що колись і його син посяде своє місце на ходовому містку судна, яке рушає в таку ж незвідану, часом небезпечну, але притягальну далечінь.

Сонце, що піднялося над горизонтом, лагідно торкнулось їхніх облич, ніби нагадуючи: починається новий день. Так само безмовно вони піднялися на прибережний схил. Там ще трохи постояли, спостерігаючи за сяйливими доріжками на морський гладі й за пожвавленням на причалі, де починалася підготовка до рейсу.

Згодом, тримаючись за руки, рушили у зворотну путь.

Кожен — зі своїми думками.