Мінуси життя в Британії. Транспортна система

Anarchy in the U.K.

Лише на п’ятому році життя у Лондоні я нарешті взялася за публічне розкриття мінусів життя у Великобританії. І хочу сказати, що три мої попередні пости про медицину Сполученого Королівства та особливо вагітність і пологи, вже встигли викликати у читачів цього блогу справжній фурор. Та хоча я і виділила медичну сферу як ключову при прийнятті емігрантами рішення асимілюватися в UK, хочу згадати ще одну, не менш проблемну — транспортну. У цьому пості я торкнуся всього, що стосується громадського та приватного транспорту, доріг, паркінгів Великобританії, а ще намагатимусь відповісти на питання чому пересування Лондоном схоже на справжню анархію.

Нагадаю, що у попередніх постах серії є інформація про:

*Причини мого переїзду з Києва до Лондона у 2020-му році*

*Практичні та побутові аспекти еміграції*

*Психологічні труднощі та адаптація в новій країні*

*Життя у Британії з собакою*

*Клімат та природа Сполученого Королівства*

*Британська кухня і продукти*

*Архітектура, культура, стиль життя британців*

*NHS, GP, вторинна та екстрена медична допомога в UK*

*Медичні дослідження, фармацевтична, стоматологічна, страхова та ветеринарна галузь Сполученого Королівства*

*Вагітність, пологи та педіатрія в Британії.*

Країна для мініатюрних автомобілів

Почну я свою розповідь із дуже давніх часів — розквіту Римської імперії. Адже саме давні римляни після завоювання у 45 році н.е. Британських островів побудували тут перші дороги та заклали підвалини сучасної транспортної системи Великобританії.

До речі, з цього ж історичного періоду бере походження і одна з теорій, що пояснює, чому у Британії лівосторонній рух. Згідно з нею римські легіонери пересувалися виключно по лівій стороні дороги, щоб у разі небезпеки було зручніше нанести удар списом (більшість були правші).

Перша назва сучасного Лондона — Londinium. Римляни заснували його приблизно у 47 році н.е. як торгове поселення біля Темзи.

Експозиція про Londinium з оригінального музею Лондона, який закрився у грудні 2022 року. Новий обіцяють відкрити до кінця 2026-го у районі Smithfield.

Також вони проклали основні дороги, які з’єднували це місто з іншими частинами Британії — наприклад Watling Street, Ermine Street, Fosse Way.

Лондонська вулиця Watling вважається однією з найстаріших вулиць міста. Спочатку це була римська дорога, що проходила від Дувра до Честера

Римляни будували свої міста за схемою сітки, як військові табори: дві головні вулиці cardo і decumanus перетиналися в центрі. Дороги були дуже вузькими, розрахованими на колісниці (близько 2,45 м і на поворотах 4,90 м згідно «Законам Дванадцяти таблиць»).

Після розвалу Римської імперії Лондон занепав, і коли знову почав розвиватися в середньовіччі, нові вулиці виростали поверх старих римських трас, часто без чіткого плану. Деякі сучасні дороги Лондона (особливо в центрі) досі проходять по траєкторіях римських шляхів. Але з часом уздовж них хаотично забудовувалися будинки, тому проїзди залишилися вузькими. На відміну від багатьох міст світу, Лондон не був повністю перебудований після падіння Риму. Місто розвивалося «шар за шаром» — від римського поселення до середньовічного, потім до сучасного мегаполіса. І частина цієї стародавньої вуличної структури залишилася донині.

Одна з найвужчих вулиць Лондона Brydges Place (38 см у ширину).

У середньому ширина сучасних лондонських двосмугових автомобільних трас — 7–10 м. Якщо порівнювати наприклад з Києвом, то ситуація приблизно така ж, як в історичних кварталах української столиці. Але якщо з американськими містами, наприклад Лос-Анджелесом, де середня міська вулиця на 2 смуги приблизно 20–22 м, це буде у два з половиною рази менше. Ускладнює ситуацію і те, що на відміну від того ж Києва, прямо на лондонських вузеньких дорогах є виділені для громадського транспорту смуги, спеціальні паркування та навіть тротуари. Тобто для того, щоб проїхати певні відрізки або обігнати двоповерховий автобус на автомобілі, вам потрібно виїжджати на зустрічну смугу. А стандартні 7 м — це насправді 3 м, оскільки паркування займає по 2 м з кожного боку.

Сучасні лондонські вулиці

У Лондоні інколи, навіть при дуже великому бажанні водіїв, абсолютно ніяк пропустити автомобіль швидкої допомоги. Тому в деяких місцях медикам доводиться їхати на виклик прямо по тротуару. До речі, сирени британських швидких — надзвичайно гучні. Багато разів мій син у возику надворі через них прокидався, і загалом маленькі діти тут їх бояться та починають плакати коли знаходяться дуже близько до джерела звуку.

Мости у місті теж не для водіїв-початківців, наприклад дуже популярний Battersea Bridge, що з’єднує райони Баттерсі та Челсі, у ширину — лише 12 метрів. Мій чоловік вперше наважився проїхатися ним лише на п’ятий рік водіння у Лондоні.

У деяких регіонах Британії дороги ще вужчі за лондонські. Сільські дороги Корнуолла, Девона та Озерного краю становлять 2–2,7 м, причому вони є двосторонніми. Найгірша ситуація у Озерному краю, де дороги шириною 1,8 м, по яким вільно ходять вівці, петляють пагорбами серед живоплотів, що оточують територію приватних будинків. На практиці це означає що якщо назустріч виїде інший автомобіль, або вийдуть вівці, вам доведеться пагорбами від’їжджати далеко вниз. Якщо ж ви цього не зробите, дуже великий шанс в’їхати через живопліт прямо комусь у подвір’я.

Типові дороги у Девоні

Неабиякої майстерності водіїв вимагають і гірські дороги Шотландії та Сноудонії, де вузькі серпантини шириною у 2,5–3,5 метри проходять уздовж крутих схилів, а щоб роз’їхатися треба шукати спеціальні «кишені».

Шотландські дороги

Тим не менше, попри ці особливості, автомобільний транспорт є найпопулярнішим видом транспорту у Великій Британії. На нього приходиться понад 90% пасажирських та 65% внутрішніх вантажних перевезень. Найвідоміший британський компактний автомобіль, буквально створений для вузьких вулиць після нафтової кризи 1950‑х — це класичний Mini Cooper. Також у різні роки тут були популярні Austin 7, Morris Minor, а зараз — Fiat 500, Ford Ka, Toyota Aygo, VW Up. Великі автомобілі типу Land Rover, Range Rover, Defender теж можна часто побачити в Лондоні. Проте у Сіті вони нічого окрім зайвих нервів власникам та іншим водіям не приносять, адже припаркувати їх на вулиці або і просто проїхати ними у деяких місцях абсолютно неможливо.

Щодо якості покриття великих трас у Британії — зазвичай воно доволі хороше, а невеликі пошкодження швидко ремонтують. Розмітка вважається дуже практичною — що робити водію написано буквально фарбою великими літерами на дорозі. Проте на сільських дорогах ями та тріщини лишаються частою проблемою.

Щоб отримати водійські права на легковий автомобіль у Британії вам повинно виповнитися 17 років. Також можна отримати тимчасове посвідчення водія у віці 15 років і 9 місяців. Заявка подається через Driver and Vehicle Standards Agency (DVSA), а тести вважаються одними з найскладніших у світі. З першого разу теорію та практику здають не більше 25% бажаючих. Найбільша стаття витрат — уроки водіння (в районі £2,000 за 40–50 годин занять).

На щастя українців, з 2021-го року в країні діє закон, що дозволяє обміняти українські водійські права на британський документ без проходження іспитів. Також з моменту переїзду до Великобританії протягом 12 місяців дозволяється керувати автомобілем на підставі українських прав без необхідності їх обміну.

Форма для обміну українських прав на британські (подається лише у паперовому вигляді)

Для того, щоб купити автомобіль, потрібні не лише права, а і банківський рахунок та реальна адреса проживання у Британії. Без неї не вийде оформити страховку, яка тут обов’язкова і зазвичай доволі дорога для водіїв-початківців. Зазвичай британці купують автівки у дилерів, які допомагають з її оформленням.

Орендувати машину для подорожей Сполученим Королівством не складає великої проблеми. Тут представлені як найбільші міжнародні мережі, так і сотні локальних прокатів. Існує незалежна мережа United Rental System, автоклуби та багато окремих специфічних сегментів, наприклад оренда таксі з дитячими кріслами, фургонів для переїзду Luton vans, ритуальний транспорт, приватна «швидка».

До придбання власного автомобіля (це сталося вже на другий рік життя у Лондоні), ми сім разів користувалися послугами оренди. Це були компанії Enterprise, Hertz, Avis. В основному ми брали авто у аеропорту Хітроу, бо там більший вибір. Без особливих проблем об’їздили на орендованих машинах найвідоміші туристичні місця південно-західної Англії, Ноттінгемшир, Девон та навіть Францію. А ось омріяна мною поїздка до Озерного краю та Шотландії опинилася на межі зриву.

Особиста історія №1

У липні 2021-го року ми з чоловіком орендували у компанії Hertz безпроблемний, на перший погляд, автомобіль Volvo. Після двох днів подорожі, якраз у день мого народження, у маленькому містечку Кесвік (Кумбрія) машина почала видавати повідомлення про те, що не працює все на світі — руль, подушки безпеки і тому подібне. Електроніка буквально сказилася. Ми не були впевнені, що продовжувати їхати далі безпечно і зателефонували у підтримку Hertz. Там повідомили, що машина у лізингу Volvo і ми маємо дзвонити туди. Попри відносну глушину місця, Volvo назвав ремонтну точку в Кесвіку, у якій нам мали допомогти. Поки там розбиралися, ми змушені були взяти дороге місцеве таксі, щоб потрапити хоч кудись із запланованих на свято місць. Коли повернулися, працівник ремонтного сервісу повідомив, що нічого не зміг зробити. Ми забрали машину і поїхали на ній у сервісний центр Volvo у Глазго. Там нам обіцяли замінити машину, але по факту машин такого розміру, куди б помістилися всі валізи і Зефір, у наявності не було. Нам довелося їхати далі, через всю Шотландію, на тому ж Volvo, усі 17 днів подорожі. Чоловік багато разів перевантажував електронну систему, і завдяки цьому зрештою «поборов» помилки. По поверненню я подала заявку на компенсацію у Hertz, проте вони на неї навіть не відповіли.

[embed]

В цілому у місцевої автооренди ті ж проблеми, що і в більшості європейських країн. Із найпопулярніших: махлювання при спробі вибрати автомобіль покраще, а страховку подешевше, блокування депозиту на банківській картці, обов’язкова кредитка клієнта у випадку оренди автомобіля класу «люкс». У одній з машин, яку ми орендували у прокаті на районі, були повністю стесані шини. Проте ми це вчасно помітили і компанія організувала заміну (їхати на СТО, щоправда, нам довелося самостійно). Іноземним туристам у Британії нелегко з прокатними машинами ще і через лівосторонній рух, складне паркування та систему зон і дозволів. Перед тим як орендувати автомобіль для самостійного водіння, вам доведеться прочитати дуже багато правил. У Британії вони не найскладніші, проте все ж відрізняються від українських.

Із позитивних моментів для автомобілістів у Британії — Welcome Break. Це мережа придорожних комплексів на автомагістралях, де можна відпочити, заправитись, поїсти, переночувати, зарядити електромобіль, прийняти душ, погодувати немовлят. Для британців це місце — незамінна частина культури road trips. Тут обов’язково зупиняються всією сім’єю, включно з собаками, найчастіше для перепочинку в ході подорожей на місцеве море. Але, звісно, це чудовий сервіс для будь-яких водіїв, зокрема просто незамінний для далекобійників.

Зворотній бік безпечності

Якщо ви трохи поживете у Лондоні, то невдовзі переконаєтесь, що автомобіль тут — далеко не найпрактичніший транспортний засіб. І більшість британців користуються ним не для подорожей на роботу, а для виїздів за місто на вихідні. Навіть ті, хто живуть у 4–9 зоні, в будні переважно добираються на роботу громадським транспортом, а не власною автівкою. Причина стандартна для міст-мільйонників — жахливі корки. У лондонських — свої особливості.

Вантажівки та двоповерхові автобуси часто блокують рух усього автопотоку на вузеньких вулицях. По bus lanes не можна їхати у час пік (07:00–10:00 та 16:00–19:00). Тобто у ці години навіть двосмугові дороги перетворються на односмугові. Штраф за виїзд на смугу для громадського транспорту складає £130.

До речі, якщо ви встигли подумати, що ситуація покращується на вихідних — змушена вас розчарувати, тут настає черга масових заходів, якими Лондон вирує безупинно. Політичні мітинги та акції протестів, концерти відомих виконавців, церемонії нагороджень і тому подібне призводять до регулярного закриття доріг, особливо у туристичних районах.

Ще одна проблема — надзвичайна кількість обмежень швидкості та світлофорів у місті. Міська влада пояснює цю особливість турботою про безпеку пішоходів та туристів, але ефект трохи зворотній. У 2023 Лондон офіційно став найповільнішим містом у світі для водіння автомобіля. Згідно даним дослідження, щоб проїхати 10 км столицею туманного Альбіону, водію знадобиться 36 хвилин та 20 секунд. Це найтриваліший час поїздки на таку коротку відстань серед 389 міст світу (також опинилися у топ-50 Манчестер, Ліверпуль та Единбург). Через безкінечні зупинки на світлофорах у вас постійно буде ефект що ви не рухаєтесь, навіть не у годину пік.

Водії фур та вантажівок по праву вважають Лондон одним із найскладніших міст для водіння. До проблеми маневрування вузьких дорогами додаються велосипедисти та водії моторолерів та скутерів, що виїжджають їм прямо під колеса. І навіть попри те, що вантажівкам потрібні спеціальні дозволи на в’їзд, а у випадку невідповідності екостандарту Euro VI, доведеться платити до £300 на день, у Лондоні великогабаритного транспорту у години пік надзвичайно багато.

Згідно з Traffic Congestion Index 2024-го року, індекс заторів у Лондоні складає 28%, що на 1–2% більше, ніж у довоєнному Києві. По відчуттям та часу для мене їхати з 4-ї зони Лондона в центр — як добиратися з Лівого берега на правий у 2018-му році. Проте на думку мого чоловіка, у Києві корки були більші за лондонські, оскільки набагато більше людей користувалися машиною.

Звична картинка навігатора у Лондоні майже в будь-який робочий день

Електропровал Садіка

Із автохаосом у столиці Великобританії дуже активно борються. Зокрема ще з 2003-го року діє Congestion Charge — плата за проїзд у заторі. По факту це платний в’їзд у центральну частину Лондона з 7:00 до 18:00 з понеділка по п’ятницю та з 12:00 до 18:00 з суботи по неділю та у святкові дні. Його вартість на даний момент складає £18 на день. Єдине виключення коли не треба платити — період від Різдва (25 грудня) до Нового року.

London Congestion Charge Zone

До 25 грудня 2025 року електромобілі (battery electric та водневі з нульовими викидами) могли вільно їздити у центр Лондона без оплати. Це було однією з причин, чому у 2022-му році ми придбали електромобіль. Але згідно нових правил, Congestion Charge платять всі водії. Єдине що для електроавтомобілів є 25 % знижки за умови реєстрації в спеціальному сервісі від Transport of London (TfL) Auto Pay. Якщо ваш засіб пересування відповідає лондонським транспортним стандартам викидів та безпеки, після реєстрації платежі за в’їзди у зону будуть зніматися в кінці місця автоматично. Це можливо за рахунок системи камер автоматичного розпізнавання номерних знаків ANPR, що працює у місті ще з 2003-го року.

Також у Лондоні є зона наднизьких викидів (Ultra Low Emission Zone — ULEZ). Це територія, де діють суворі екологічні стандарти, спрямовані на покращення якості повітря. Якщо транспортний засіб не відповідає стандартам викидів ULEZ і не звільнений від них, власникам потрібно сплачувати щоденний збір у розмірі 12,50 фунтів стерлінгів за проїзд у межах зони у будь-який день та час окрім Різдва. Це стосується автомобілів, мотоциклів, фургонів та спеціалізованих транспортних засобів (до 3,5 тонн включно) і мікроавтобусів (до 5 тонн включно). З 29 серпня 2023 року зона ULEZ охоплює всі 32 райони Лондона (включаючи околиці), поширюючись на всю територію міста, крім автомагістралі M25. Правило переважно стосується старих дизельних авто (зазвичай до 2015 року випуску) та бензинових авто (до 2006 року випуску).

У своїй публікації про природу та клімат Сполученого Королівства я вже згадувала план мера Лондона Садіка Хана досягти нульових викидів вуглецю у повітря до 2030-го року. Планувалося, що місто стане світовим лідером у використанні електромобілів та інших технологій без викидів. Спочатку все начебто йшло за планом, наприклад станом на цей рік Лондон має один із найбільших у Європі флотів низько-/нульовикидних автобусів з сотнями гібридних і понад 1 900 акумуляторних електричних автобусів. Майже чверть відділень доставки поштової служби Royal Mail використовують електромобілі для доставки та збору посилок.

Проте інфраструктура зарядних станцій для автотранспорту розгортається повільніше, ніж потрібно. Проекти з їх встановлення затягуються, є дуже багато проблем з доступом для інвалідів-водіїв, прокладкою в історичних кварталах і так далі. Одним словом, зарядок дуже мало на таке велике місто, вони повільні і дорогі. Власникам електрокарів доводиться встановлювати дороговартісні зарядки вдома. Для тих, хто живе у квартирі чи орендованому житлі, це доволі проблематично. Ну і враховуючи рішення щодо відміни Congestion Charge для електротранспорту, експерти починають сумніватися, що план мера вже колись вдасться втілити у життя.

У топ‑10 продажів UK 2025-го року не було жодного повністю електричного авто, і це яскраво демонструє, що покупці й досі охоче обирають бензинові моделі. Ціни на бензин у Сполученому Королівстві доволі низькі, на даний момент це 55–1.60 £/л, що навіть дешевше ніж в Україні. Найпопулярніший автомобіль — Ford Puma.

Дороге автозадоволення

Окрім вже згаданих мною обов’язкових автозборів, машина у Лондоні в принципі дороге задоволення. У центральних районах найбільша стаття витрат — парковки, ціна на які становить від £5 за годину у випадку паркування на вулиці та від £15 у підземних/комерційних гаражах та стоянках. У деяких районах ціна може сягати до £60 за 6 годин. Згідно із The 2022 Parking Index, Лондон займає перше місце за вартістю місячного паркування у світі. Місця тут мало, а попит величезний. І навіть при таких розцінках знайти місце як на вулиці, так і на підземному паркінгу, особливо у вихідний день, може бути дуже проблематично. Справа в тому, що в неділю та у деяких районах після обіду в суботу, паркування на вулиці безкоштовне. Відповідно кількість бажаючих у цей час серйозно зростає. На безкоштовних парковках коло супермаркетів та торгових центрів зазвичай дозволено стояти до двох годин, проте у центральному Лондоні таких точок немає. Тому частенько навіть у театри або ресторани лондонці на вихідних їдуть у гарному одязі громадським транспортом.

Більшість паркувальних місць у місті розраховані лише на мешканців довколишніх будинків, архітектура яких не передбачає таке поняття як гараж (більше про архітектуру Лондона читайте у моєму пості тут).

Resident permit holders only (тільки для власників житла) — одна з найпопулярніших табличок у центральному Лондоні

Доволі часто також навіть якщо гараж є, машина у нього не влазить. У будинках 1930–1960-х років (а це майже кожен третій будинок в Англії) їх проектували під значно менші автомобілі типу Mini, Morris Minor, Auston Miri. Крізь гаражні двері по 2 метри сучасні авто не проїжджають, тож власники лишають їх на вулиці, а гаражі використовують як приміщення для мотлоху. Згідно дослідження Фонду RAC, близько 53% британських автомобілістів не використовують гараж за його прямим призначенням.

Суми штрафів за неправильне паркування у Лондоні залежать від боро. За паркування на подвійній жовтій лінії доведеться віддати £160. У менш серйозних випадках суми штрафів часто дорівнюють тарифам на парковку, де ніколи немає місця, тож лондонські водії інколи користуються цим лайфхаком.

На відміну від Європи, у Великобританії небагато платних трас (до 15 точок по всій країні). Проте поширені оплати за проїзд по тунелям та мостам, а також місцями, де будуються нові інфраструктурні об’єкти. Тому всім, хто вирушає у автоподорож Сполученим Королівством, варто орієнтуватися не лише на інтерактивні мапи, а і дуже уважно дивитися на фізичні дорожні банери. Саме на них зазвичай пишуть що ви в’їжджаєте у платну зону. Штрафи за несплату платними відрізками становлять від 35 до 180 фунтів залежно від того у який термін ви це зробите (зазвичай сплатити потрібно максимум протягом доби).

Загалом штрафів для автомобілістів у Сполученому Королівстві безліч. Переважна їх кількість виписується водіям за перевищення швидкості та фіксується автоматичними камерами. Через деякий час вам додому звичайною поштою приходять паперові «листи щастя» від Metropolitan Police. Суми можуть бути доволі значні, від £100 на звичайній дорозі до £2500 на швидкісній магістралі.

Приклад штрафу за несплату проїзду платним відрізком дороги у Оксфорді

На другому місці серед порушень — використання мобільних телефонів за кермом, а на третьому — водіння без страховки. За ці порушення карають не лише грошовими санкціями, а і зняттям балів у DVLA Driving Licence. Власнику авто надсилають Notice of Intended Prosecution (NIP). Після підтвердження порушення на водійські права нараховуються бали (зазвичай 3–6 залежно від серйозності випадку). За перевищення швидкості на 10–20 mph зазвичай знімають 3–4 бали, за використання телефону за кермом — 6. Бали зберігаються на водійських правах протягом 3 років (для більшості порушень), деякі серйозні — 11 років. Якщо накопичується 12 балів за 3 роки, водія можуть позбавити прав на 6 місяців або більше (Court-ordered disqualification). Всі штрафи і бали зберігаються у Police National Computer (PNC). До них мають доступ поліція, страхові компанії, суди. Власник авто теж може дізнатися цю інформацію замовивши витяг із системи DVLA. У першу чергу штрафи впливають на суму страхового полісу. Кожне порушення у базі DVLA з нарахованими балами — сигнал для страховика, що водій ризиковий. Як наслідок плата за автостраховку може зрости до 50 % на рік.

Загалом система нарахування штрафних балів по країні трохи відрізняється. Наприклад у Шотландії їх нараховують одразу, а в Англії та Вельсі водіям часто замість цього пропонують пройти спеціальні платні курси по безпечному водінню (така пропозиція не дійсна у серйозних випадках, наприклад при водінні у нетверезому стані).

Ще однією статтею витрат для автомобілістів є MOT (Ministry of Transport test) — обов’язковий технічний огляд автомобілів у Великій Британії. Для нових автомобілів перший MOT обов’язковий через три роки, для всіх інших — кожен рік. Коштує він небагато — в районі £50, але серйозні витрати власник несе у випадку виявлення несправностей. Якщо все гаразд, вам просто видають сертифікат. Якщо ж є проблеми — далі використовувати автомобіль до усунення несправностей — нелегально.

Стійка реєстрації у одному з лондонських пунктів MOT

Королівство закритих доріг

Одна з найболючіших проблем британських автомобілістів — безкінечні дорожні роботи. Найбільш активно щось будують і ремонтують, звісно, у Лондоні, але насправді робіт, що призводять до закриття величезних ділянок критично важливих трас, вистачає по всій країні.

З 2015-го року за експлуатацію, обслуговування та покращення автомагістралей та основних доріг категорії А в Англії відповідає державна компанія National Highways. Про ремонтні роботи та інциденти на трасах можна дізнаватися з їхнього мобільного додатку, проте життя власників автотранспорту це легшим не робить. Є такі місця, особливо на під’їзді до Лондона, де стояти можна вічність, особливо протягом світлового дня.

Загалом єдиною практично стовідсотковою гарантією безкоркового проїзду Лондоном або найпопулярнішими автотрасами Англії, є нічні години або неділя. У будь-які інші дні, із 7:00 до 19:00, застрягнути будь-де і абсолютно неочікувано, можна дуже надовго. Ремонтні роботи вперто проводять у найзавантаженіші робочі денні години, вантажний транспорт та бетономішалки їдуть у центр, а закриття з будь-яких, часто некритичних причин, виникають фантомно та всюди.

[embed]

Одним із найяскравіших прикладів англійської будівельної анархії можна назвати роботи на трасі A3/M25, які розпочалися у вересні 2022 року і частково тривають дотепер. Це місце — одне з найзавантаженіших у Лондоні, де завжди були пробки (за статисткою пропускає понад 300 000 автомобілів щодня). У 2022-му National Highways почав тут масштабний проект, що передбачав розширення смуг, нові з’їзди, перебудову кільцевої розв’язки, екологічні роботи. Окремою родзинкою стала побудова першого у Британії Wildlife Bridge — зеленого мосту через вересові пустища, призначеного для того, щоб дикі тварини безпечно переходили дорогу.

На жаль, цей чудовий проект спричинив справжній хаос під Лондоном. Дату завершення робіт кілька разів змінювали наче як через несприятливі погодні умови. По факту на трасі просто майже рік нічого не відбувалося, і автомобілісти годинами стояли у довжелезних корках. Найбільше постраждав відомий ботанічний сад RHS Garden Wisley, розташований відразу біля junction 10 автомагістралі M25. Відвідувачі та співробітники на автівках просто не могли туди добратися. У 2025-му керівництву організації довелося звернутися до уряду з вимогою про компенсацію збитків у розмірі 11 мільйонів фунтів. Відвідуваність садів скоротилася на 80%, а будівництво нових дендраріїв та посадки дерев довелося відкласти не невизначений період.

Окрім робіт такого масштабу в країні вистачає і дрібніших — як планових комунальних робіт з незрозумілими термінами завершення, так і непередбачуваних аварійних: проривів води, провалів дороги, пошкоджень інфрастуктури найрізноманітнішого характеру. Закрити дорогу можуть із доволі карколомних причин — наприклад щоб перейшли дорогу качки. Про закриття, ініційовані місцевою владою, мешканців повідомляють заздалегідь фізичною поштою.

Подекуди у Лондоні закривають на ремонт цілі квартали і навіть мости через Темзу. Одна із найболючіших для лондонців історій сталася із Hammersmith Bridge. У 2019-му році, через виявлені тріщини, його закрили для автомобільного руху. Це спричинило серйозний транспортний колапс у місті, зокрема були перекриті шість автобусних маршрутів, а водії одразу трьох районів втратили можливість зручно та швидко перетинати Темзу. Протягом семи років міст начебто ремонтували, і у 2026-му відкрили для пішоходів і велосипедистів. Проте для автотранспорту він залишився зачиненим. Автомобілісти їдуть через інший найближчий — Putney Bridge, що призводить до жахливих заторів. Ніяких конкретних дат відновлення авторуху мостом місцева влада не дає, посилаючись на дороговартісність робіт. Періодично лейбористська партія та місцеві мешканці проводять коло мосту мітинги, проте ходять чутки, що насправді проблема взагалі в іншому. Що начебто один із впливових членів британського парламенту, квартира якого знаходиться неподалік, і якому заважає шум автомобілів, проти цього відкриття.

Акція за відкриття мосту Хаммерсміт 24.01.2026. Photo by Independent

Вистачає транспортних проблем і у житлових районах. Тут справжнім прокляттям стають щоденні садові та будівельні роботи сусідів, сміттєві контейнери, неправильно припарковані авто. Транспортні засоби садівників, будівельників та співробітників служб доставки просто не вміщаються на вузеньких вуличках та коло будинків, де практично ніколи немає гостьових паркувальних місць та перегороджують виїзд усім на світі. Наприклад до садочка, в який ходить наш син, регулярно приходять зі скаргами мешканці навколишніх будинків, оскільки через паркування автомобілів батьків коло входу вони не можуть виїхати зі своїх помешкань на роботу.

У заможних районах Лондона дуже популярні приватні дороги. Вони можуть бути повністю закритими для публічного проїзду і навіть не нанесені на мапу. Мешканці самостійно встановлюють там правила, зокрема по ліміту швидкості. Щоб проїхати, потрібно уважно читати таблички — сусідський патруль або черговий посту охорони завжди на варті спокою мешканців. У випадку паркування на приватній вулиці ви обов’язково отримаєте штраф.

Окрема історія — це виїзди з Лондона у дні початку шкільних канікул або свят. Є певні напрямки, наприклад порт Дувр, аеропорти, куди одночасно, наче перелітні птахи, у певні дати вирушають тисячі британців, тож стояти на цих відрізках трас нерухомо можна хоч цілий день.

Таким чином, архітектурні особливості країни з її вузенькими дорогами та любов’ю населення до всілякого роду покращень, суттєво псують автомобілістам життя. Якщо ви нещодавно переїхали до Британії, то можете навіть зробити висновок, що краще автомобіль не купувати та використовувати лише громадський транспорт. Про те, чому це дуже погана ідея, ви зрозумієте із наступних розділів цього посту.

Transport of London

Оскільки у мене практично не було досвіду використання громадського транспорту в інших британських містах, та і найбільше його видів можна зустріти саме у Лондоні, у цій статті я зосереджуся на ньому.

Отже, як я вже згадувала на початку, місто поділене на 9 транспортних зон та має дуже розвинуту транспортну систему, в якій можна виділити 10 основних видів транспорту:

1. Метро (London Underground) — найбільша підземна мережа у світі за кількістю станцій.

2. Автобуси (London Buses) — знамениті червоні двоповерхові автобуси.

3. Трамваї (London Trams) — працюють лише у південній частині Лондона.

4. Залізниця (National Rail / Overground) — включає London Overground і регіональні потяги.

5. DLR (Docklands Light Railway) — автоматизовані поїзди у Східному Лондоні.

6. Трамвай Thameslink / Crossrail — для з’єднання передмість і центру.

7. Таксі (Black Cabs) — класичні чорні таксі.

8. Велосипеди (Santander Cycles) — муніципальні велосипеди на прокат.

9. Річковий транспорт (Thames Clippers) — човни по річці Темза.

10. Електричні скутери та мопеди — прокат надають приватні оператори, що отримали дозвіл від міської влади.

Практично всі ці види транспорту входять до єдиної системи під назвою Transport of London (TfL) і працюють у межах єдиної тарифної системи зон. Це означає що оплату проїзду в них можна здійснювати безконтактно — платіжною карткою або мобільним пристроєм. При цьому тариф автоматично розраховується залежно від зон і здійснених поїздок. Виняток становлять таксі, аеропортові експреси та частина приміських і міжміських поїздів. За прокат велосипедів, скутерів та мопедів зазвичай потрібно платити через додатки приватних операторів.

Багато приміських залізничних маршрутів також інтегровані в систему TfL. Наприклад, якщо ви подорожуєте лише у межах Лондона потягом, що насправді ходить і до інших британських міст або селищ, можете так само розрахуватися безконтактно. Подорожі різними видами транспорту разом з тарифами відображаються у зручному мобільному додатку або веб-кабінеті пасажира на сайті TfL. Якщо у вас виникають якісь питання по тарифам чи оплатам, ви можете прямо в ньому зв’язатися зі службою підтримки та запросити консультацію або компенсацію.

До 2000 року у Лондоні не існувало єдиної інтегрованої транспортної системи. Метро, автобуси та поїзди працювали окремо, різні компанії продавали власні квитки, і пасажири купували кілька квитків різних операторів для однієї поїздки. Об’єднання міського транспорту в TfL вирішило цю проблему, проте і створило багато інших.

Формально Transport of London очолює Мер Лондона, який визначає тарифи, стратегію розвитку та затверджує великі проєкти. Проте щоденне управління здійснює професійна менеджерська команда, а значну частину транспортних послуг виконують приватні компанії за контрактами. Фінансується TfL не лише за рахунок пасажирів. Бюджет формується з кількох джерел: державної підтримки, зборів на кшталт Congestion Charge, доходів від реклами, оренди комерційних площ, ліцензій для таксі та інших сервісів.

Попри інноваційність, екологічність та цифровізацію, TfL регулярно і цілком заслужено стикається з критикою. Найчастіше пасажири скаржаться на високі тарифи, а також застарілу інфраструктуру, недостатню доступність для людей з інвалідністю, перевантаження у години пік, страйки та складність тарифної системи для користувачів.

Про всі ці проблеми я напишу детальніше у розділах про найпопулярніші види лондонського транспорту.

London Tube

Окрім столиці Великобританії, метро є лише у Глазго та Ньюкаслі. Лондонське — не лише найбільше і найстаріше, а і з 2025-го року ще й офіційно найдорожче в світі. Ціни на проїзд залежать від зон та часу пересування пасажира. Найдешевша разова поїздка в центральній туристичній частині міста (Zone 1) складає £8.90 (близько 523 грн), найдорожча — до передмістя Лондона (Zone 9) — £23.30 (близько 1368 грн). Подорожувати метро дешевше у так звані daily off-peak (9:30–16:00 та 19:00–00:30 у будні дні). Знижені тарифи також діють у вихідні та святкові дні, інколи їх вводять з приводу різних урочистих подій. До пандемії COVID-19 була практика безкоштовного проїзду під час Різдвяних свят, проте згодом її скасували.

Є багато способів зекономити на проїзді в метро. Серед них — Travelcard (абонементи на певний час і зони), а також Oyster card або безконтактна оплата. Останні два варіанти не дають знижку самі по собі, але дозволяють користуватися нижчими тарифами та автоматичними обмеженнями витрат (daily cap). Завдяки цьому поїздки обходяться дешевше, ніж при купівлі паперових квитків. Наприклад, разова поїздка в центрі Лондона може коштувати близько £6.70 при купівлі паперового квитка, тоді як при оплаті через Oyster card або безконтактну банківську картку — лише £2.80–£3.00. Крім того, система автоматично обмежує денні витрати (daily cap), після досягнення якого подальші поїздки стають безкоштовними. У результаті пасажири можуть економити до кількох фунтів за кожну поїздку і до £5–10 на день.

Діти до 11 років, інваліди та пенсіонери 60+ не у пікові години мають право їздити у лондонському метро безкоштовно. Для студентів є пільгові проїзні. Якщо ви звичайний турист або збираєтесь у відрядження до Лондона на кілька днів, можна замовити Visitor Oyster card. Проте вона вигідна лише тим, хто подорожує з дітьми 11–15 років, в усіх інших випадках — звичайний contactless завжди найдешевший варіант. Якщо з якихось причин ви не можете платити у громадському транспорті з телефона безконтактним способом або не придбали проїзний — доведеться купувати дороговартісні одноразові квитки у автоматах.

При надзвичайно високих тарифах, поїздки лондонським метро — доволі сумнівне задоволення. Його історія почалася у далекому 1863-му році. Це означає що багато ліній будувалися без врахування сучасних реалій та масштабів пасажиропотоку, не можуть задовольнити потреби людей з обмеженими можливостями чи батьків із возиками, там не працює мобільний зв’язок, а головне — немає нормальної вентиляції.

Наприклад Central і Northern Line будувалися наприкінці XIX — початку XX століття, коли інженери розраховували на природну циркуляцію повітря через шахти. Проте із масштабною забудовою міста за зростанням пасажиропотоку метро почало генерувати стільки тепла, що пасивна вентиляція просто фізично не встигає його відводити. На практиці це означає +35°C і вище у вагонах у спекотні дні на глибоких станціях.

Згідно з одним із нещодавних досліджень, температура під землею в лондонському метро досягла 47°C, перевищивши найвищу зафіксовану температуру повітря в Лондоні. По факту для вирішення проблеми нічого не роблять, тому що на старих станціях неможливо встановити сучасне обладнання без їх повної перебудови. Так що подорожувати Central, Bakerloo та Northern Line варто лише мінімально одягнутим людям із максимально міцним здоров’ям (вірю що корені жіночого зимового лондонського тренду «коротка шуба на топ із шортами» ростуть звідти).

Єдиний виняток — відкрита у 2022-му Elizabeth Line. Там підземні станції спроектовані таким чином, щоб залишатися прохолодними, а повнорозмірні сітчасті двері платформи запобігають потраплянню теплішого повітря з тунелів на станцію. У поїздах використовується повітряне охолодження на основі холодильного обладнання, яке забезпечує справжнє кондиціонування повітря, а не просто вентиляцію. TfL цією лінію дуже пишається та постійно рекламує. До речі, на моїй пам’яті, її співробітники ще ні разу не страйкували.

Щодо поїздок у метро із дитячими возиками або на інвалідних візках — вам доведеться попередньо планувати маршрут через станції з ліфтами або користуватися автобусами, оскільки у деяких місцях проїхати з ними абсолютно неможливо. На превеликий жаль, часто це саме історичні та популярні місця, наприклад станції Baker Street, Covent Garden, Leicester Square, Piccadilly Circus. Вони не обладнані нічим, окрім високих і крутих сходів.

Вхід до найглибшої станції лондонського метро Hampstead (320 сходинок)

[embed]

Над питанням покращення мобільного покриття у London Tube TfL працює вже не перший рік, проте станом на 2026-рік лише 50% станцій мають нормальний мобільний сигнал. На станціях, у квиткових залах та пішохідних переходах метро є безкоштовний Wi-Fi, проте він не працює у тунелях та між станціями.

Офіційна мапа London Tube, що показує наявність мобільного зв’язку на станціях

Щодня London Tube перевозить від 3 до 5 мільйонів пасажирів за добу (для порівняння — київське метро до війни перевозило 1–1,3 мільйона пасажирів щодня). Найзавантаженіші станції — Waterloo, King’s Cross St Pancras, Victoria, Oxford Circus, Liverpool Street. Попри збільшену частоту поїздів у години пік (7:30–9:30; 17:00–19:00) все одно всім пасажирам не вдається потрапити до місця призначення вчасно. Наглядачам доводиться обмежувати вхід на станції, щоб уникнути тисняви, що призводить до серйозних затримок.

А інколи метро просто не працює. Три найпопулярніші причини: масові заходи, яких у Лондоні нереальна кількість (футбольні матчі, музичні концерти, фестивалі, королівські паради), нещасні випадки (самогубства, аварії) і страйки. Після пандемії коронавірусу та різкого падіння пасажиропотоку у TfL почалися серйозні фінансові проблеми, що вилилося у масштабні страйки персоналу, які продовжуються дотепер.

За цей час у Лондоні було вже десять таких епізодів, тривалістю від однієї до семи діб. По факту це виглядає наступним чином — у будні дні, коли немає канікул або відпусток і практично весь Лондон працює, робітники метро просто не виходять на роботу, і більшість популярних ліній зупиняються. У червні 2022-го, березні 2023-го та квітні-травні 2026-го року таким чином не працювали абсолютно всі лінії.

Зазвичай робітники вимагають підвищення заробітної платні та пенсій, зменшення робочих годин. Їхні стандартні вимоги можна звести до організації чотириденного робочого тижня зі змінами по 8 годин без втрати заробітної платні та зменшенням або повною відміною нічних змін. Тут, до речі, варто додати, що більшість станцій лондонського метро працюють лише до півночі. Проте на деяких лініях у вихідні працює цілодобове Night Tube.

Подекуди вимоги страйкарів доходять до абсурду — наприклад у вересні 2025-го, під час однієї із наймасштабніших акцій, що паралізувала все місто, працівники на додачу до всього вимагали корпоративні пільги для себе і членів своєї сім’ї, серед яких — безкоштовні квитки до Legoland, Chessington World of Adventures та інших популярних лондонських парків розваг.

Зазвичай після чергової серії страйків робітникам трохи підвищують зарплати, але більшість їхніх вимог залишаються невиконаними, тож сумніваюся, що ця історія зі страйками колись взагалі закінчиться.

Приклади сповіщень від TfL про страйки і закриття, що приходять мені на email та в додаток щотижня

Попри те, що на платформах лондонської підземки доволі чисто, там часто можна зустріти мишей та підозрілих персонажів. Якщо порівнювати різні види транспорту за кількістю злочинів, метро лідирує. У більшості вагонів камер спостереження немає, тому кишенькові крадіжки, сексуальні домагання та антисоціальна поведінка тут - буденність.

[embed]Valeriia Dzul (@valeriia.dzul) | 9 reshares, 53 likes 5 Replies. See more photos and videos by Valeriia Dzul on Threads.www.threads.com

Лондонські автобуси і трамваї

На перший погляд лондонські автобуси можуть здатися доволі надійним видом транспорту. Наприклад вони завжди працюють коли London Tube або залізницю закривають, зокрема безкоштовно, як заміна на певних маршрутах (Rail Replacement Service). Проте гротескний образ автобуса «Нічний лицар» із «Гаррі Поттера» теж виник не просто так. Почнемо знову з історії, а саме звідки взагалі взялися двоповерхові автобуси?

У XIX столітті Лондон стрімко зростав, і транспорту катастрофічно не вистачало. Спочатку людей возили кінні омнібуси — великі карети. Щоб перевезти більше пасажирів без збільшення кількості коней і транспорту, придумали просте рішення: додати другий рівень зверху. Перші такі омнібуси з відкритим верхом з’явилися приблизно у 1820–1830-х роках. Пасажири сиділи просто неба, а щоб піднятися нагору, користувалися зовнішніми сходами. На початку XX століття кінний транспорт почали замінювати моторні автобуси. Ідея двох поверхів збереглася, бо вона була дуже ефективною для вузьких вулиць Лондона, що не дозволяли робити ширші автобуси або збільшувати їхню кількість.

Експозиція лондонських автобусів у London Transport Museum

З часом верхній поверх зробили закритим (приблизно у 1920-х), щоб захистити пасажирів від дощу, що для Лондона було критично. Найвідомішою моделлю став автобус AEC Routemaster, який з’явився у 1950-х роках. Саме він закріпив образ червоного двоповерхового автобуса як символу міста.

Старі моделі лондонських автобусів все ще можна зустріти на вулицях міста

До речі, у інших містах автобуси інших кольорів, наприклад сині — у Брайтоні, зелені — у Брістолі. Двоповерхові зазвичай у великих містах, а у маленьких, селищах та передмісті — одноповерхові. Починаючи з 1980-х, британські автобуси постійно змінювали та модернізували. Сучасні New Routemaster обладнані, в основному, гібридними двигунами, мають автоматичні двері, та заклеєні рекламою.

Сучасні лондонські автобуси

Згідно все того ж, вже згадуваного мною плану мера Лондона Садіка Хана, максимум до 2034-го року всі автобуси міста мають стати повністю електричними (на даний момент їхня кількість у столиці оцінюється у приблизно 20%).

Нові електричні автобуси від TfL

На жаль, попри постійні оновлення, дизайн лондонських автобусів не є надто зручним та приємним для пасажирів. Наприклад на першому поверсі завжди є місце для інвалідів або батьків з возиком. Проте по факту туди влазять лише один інвалід та одна мама з возиком або, якщо возики невеликі, три. Проте бажаючих у пікові години майже завжди набагато більше. Результатом є те, що більше 2–3 таких пасажирів просто не пускають всередину. Водій суворо махає вам пальцем та проїжджає повз, або закриває двері перед носом. Так, наприклад, я колись близько години провела із сином на автобусній зупинці коло Baker Street, оскільки у тому місці абсолютно всі батьки їхали з дітьми у зоопарк. До речі, у автобусах опускається підлога, щоб могли заїхати інваліди на візку, але для батьків із возиком цього не роблять. Вас навпаки можуть попросити скласти возик та везти дитину на руках.

[embed]

Багато водіїв також в принципі не зупиняються, якщо немає сидячих місць, оскільки проходи дуже вузькі, це вважається небезпечним. Між сидіннями загалом дуже мало місця, потрібно серйозно підібгати ноги, а торби, особливо на другому поверсі, тримати на колінах. Із плюсів — у електричних автобусах є USB-зарядки, а з другого поверху можна милуватися містом.

Автобусні зупинки Лондона дуже маленькі, з вузенькими лавками. Вони захищають від дощу (тих, хто влізе, 10 людей максимум), але не від вітру. Інколи є інтерактивні табло з розкладом автобусів, але вони часто не працюють.

Окремої розповіді заслуговують водії лондонських автобусів. Після Другої світової війни у Великій Британії не вистачало робочих рук, тому влада активно залучала працівників із країн колишньої Британської імперії (Commonwealth), зокрема Індії, Пакистану і Бангладеш. Кампанії з найму, що пропонували водіям автобусів навчання та допомогу з переїздом, були такими успішними, що тривають дотепер (кум приводить брата-свата-кузена). Стиль водіння у вихідців із цих країн, м’яко кажучи, специфічний, а манери далекі від джентельменських. Мене зазвичай не нудить у громадському транспорті та навіть на кораблях, але у лондонських автобусах я не можу навіть подивитися пару разів у телефон або почитати газету без того, щоб не спровокувати блювотний рефлекс. «Рікша-стайл», як я його називаю, у поєднанні з їздою на другому поверсі неелектричного автобуса вузькими закрученим лондонським вулицям і становлять ту саму золоту комбінацію з падіннями на поворотах, комічно втілену у стрічці «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану».

[embed]

Проблема з падіннями та травмами у автобусах є доволі серйозною. Згідно офіційним даним поліції, у 2025-му році у лондонських автобусах було зареєстровано:

• 1579 смертельних випадків;
• 29 896 загиблих або тяжко поранених;
• 127 161 жертв різного ступеня тяжкості.

Щороку зростає і кількість автобусів, пошкоджених у аваріях. Окрема проблема — ушкодження через дерева. У 2024 році в Дагенемі двоповерховий автобус зачепив дерево, і йому повністю відірвало дах, двоє людей постраждало. TfL займається обрізкою дерев, а на маршрутах, де це зробити неможливо, пускає одноповерхові автобуси.

Вагітним жінкам TfL навіть пропонує спеціальні безкоштовні значки Baby on Board (щоб жінкам поступалися місцем і вони не падали та не шкодили собі і дитині).

[embed]

Також у Лондоні існує Superloop — мережа експрес-автобусів, яка об’єднує віддалені райони міста, транспортні вузли та залізничні станції. Станом на 2026-й вона складається з 12 маршрутів, що курсують швидше за звичайні автобуси завдяки меншій кількості зупинок. Цей проєкт спрямований на поліпшення транспортного сполучення між передмістями без необхідності їхати через центр міста. Частина швидкісної автобусної мережі (BRT) використовує спеціальні смуги та пришвидшує подорожі, наприклад, з Кройдена до аеропорту Хітроу. Його середня швидкість перевищує 19,3 км/год, у той час як швидкість звичайного автобуса максимум 15 км/год.

У 2025-му до мапи додався Bakerloop — автобусний маршрут, що з’єднує деякі частини південно-східного Лондона. Передбачається, що мережа розширюватиметься і надалі, адже запускати автобусні лінії набагато швидше і дешевше ніж наприклад будувати нові гілки метро.

У південній частині Лондона із 2000 року також працює єдина у місті трамвайна мережа, що по суті замінила району Кройдон метро. У ній ситуація ще краща — швидкість близько 20–25 км/год, вагони сучасні та відповідають вимогам усіх категорій пасажирів, а вартість разової поїздки дорівнює автобусній — всього лише £1.75.

Tramlink (Croydon Tramlink)

Великим сюрпризом для пасажирів лондонських автобусів бувають ситуації, у яких водій змінює маршрут або висаджує всіх на випадковій зупинці посеред поїздки без видимих на те причин. Зазвичай потім всю цю групу безкоштовно підбирає наступний автобус, але все одно неприємно. Часто водій навіть не пояснює, що сталося — просто слідує якимось внутрішнім інструкціям від диспетчера, наприклад щодо необхідності завершити рейс раніше.

Квиток для проїзду неможливо придбати у водія, або у автоматі на зупинці. Оплата відбувається виключно на вході в автобус. Вхід - через передні двері, вихід — через середні. Більшість автобусів обладнані камерами спостереження, через які водій бачить все, що відбувається в салоні. Штраф за безквитковий проїзд може бути до £100, проте займається порушниками не водій, а спеціальні контролери, яких я за шість років у лондонських автобусах ніколи не зустрічала. На практиці все набагато простіше. Так як ви можете зайти у салон лише через передні двері, які відкриває водій, то на вході повинні або прикласти до спеціального термінала проїзний чи телефон із банківською карткою, або продемонструвати своє посвідчення пільговика. Тобто якщо ви не можете цього зробити — у автобус вас не посадять. Тим не менше у мене був випадок, коли телефон сів і я не могла просканувати банківську картку, але водій все одно дозволив мені зайти. Думаю і підробні посвідчення теж бувають, просто конкретно мені контролери, які б працювали на автобусних маршрутах, дійсно ніколи не попадалися.

[embed]

У більшості автобусів брудно, хоча там і є вбудовані смітники. Цим найдешевшим у Лондоні виду транспорту користуються абсолютно всі категорії населення, і дуже багато пасажирів лишають прямо на сидіннях або під ними пляшки, упаковки від снеків та самі снеки і тому подібне. Коли ми тільки переїхали до Лондона та їздили на автобусі із Зефіром, він сприймав цей вид транспорту виключно як ресторан на колесах. Поки ми шукали собі місце, він обов’язково встигав вхопити десь між рядами покинуті чіпси або печивко та завжди просився у автобус, бо знав що там можна щось куснуть. Детальніше про життя собачників у Лондоні читайте у моєму пості за посиланням.

Попри те, що про зміну чи затримку автобусних рейсів подекуди можна дізнаватися у все тому ж мобільному додатку TfL, є моменти, від яких незастрахований ніхто. Наприклад автобусну зупинку, з якої ви вирушаєте щодня, несподівано можуть закрити через роботи по газу. Сам автобус може також поміняти звичний маршрут у зв’язку із ремонтними роботами на дорозі, мітингами, абощо. Про такі зміни ви дізнаєтесь вже коли сядете у автобус з табло, або з банерів коло дороги, а не заздалегідь. І стається щось у такому стилі буквально щодня. Так що назвати лондонські автобуси надійним видом транспорту язик навіть не повертається.

Особиста історія №2

10 серпня 2025-го року я із дворічним сином вирушила у Theatre Royal Haymarket на дитячу виставу. Дорога з дому зайняла у нас одну годину (6 зупинок поїзда та 3 зупинки метро). Проте після того, як ми вийшли з театру та пообідали, на Trafalgare Square, де ми мали сісти на автобус, почався справжній хаос. Площу почали поспішно перекривати у зв’язку з мітингом за звільнення заручників у Газі. На автобусних зупинках загорілися сповіщення, що всі автобуси відмінено. За кілька хвилин припинився і автомобільний рух. Того дня у мітингу взяло участь близько 2000 людей. Були бійки, поліцейські з вівчарками, пускали газ із балонів. Думаю ви можете уявити собі мої емоції, проте син у возику не розгубився та почав кричати «Газа» разом з усіма (ну точно син журналістки), а потім заснув мирним сном.

Для того, щоб добратися додому, мені довелося 33 хвилини йти пішки з возиком до іншої найближчої станції метро, де не було free step access, будити сина, витягати його з возика, зносити на руках у метро по сходах возик, а потім і його. Після майже годинної поїздки — ще додатковий автобус. Дорога назад зайняла вже 3 години, і коли ми зайшли додому, у мене трусилися ноги та руки від виснаження. Ніяких сповіщень від TfL про цей мітинг заздалегідь не було. До речі, возик якраз серйозно зламався — несподівано вилетів шуруп, і був взагалі не готовий до таких випробувань та створював мені додаткове фізичне навантаження. З новин я дізналася, що на цьому мітингу арештували більше 500 людей. І такі масштабні акції проводяться у центрі Лондона на вихідних доволі часто.

Мітинг за звільнення заручників у Газі. Лондон, 10.08.2025

Із плюсів лондонських автобусів:

• Вартість проїзду £1.75 на будь-яку поїздку у межах міста;
• Hopper fare — якщо ти пересаджуєшся — всі наступні автобуси протягом 1 години безкоштовні;
• Daily Cup — £5.25. Якщо ти їздиш хоч цілий день автобусами та трамваями, платиш все одно лише цю фіксовану суму;
• Тариф Weekend Hopper — необмежена кількість поїздок автобусами та трамваями протягом одного дня під час літніх канікул;
• Ширша охоплюваність маршрутів (часто ходять там, де немає ніяких інших видів транспорту);
• Багато автобусів мають нічні маршрути (ходять 24/7).

Британська залізниця

Залізнична система Великобританії — офіційно найстаріша в світі. Ізольовані дерев’яні вагонні колії тут були відомі ще з 1560-х років. А 27 вересня 1825 року у Дарлінгтоні (графство Дарем) запрацювала перша у світі залізниця громадського користування, що перевозила вже не лише вантажі, а і пасажирів. Локомотив «Ракета», збудований англійським винахідником Джорджем Стефенсоном у 1829-му для залізниці Ліверпуль — Манчестер, став золотим зразком для паротягів у всьому світі. Навіть паравозик Томас теж родом із Англії!

Buckinghamshire Railway Centre

Британці дуже пишаються своєю залізничною історією. В країні нараховується близько сотні залізничних музеїв та історичних залізничних центрів. Практично у будь-якому маленькому англійському містечку, де, на перший погляд, не знайдеш нічого туристичного, але є залізниця, буде тематичний музей про її історію або мініатюрна залізниця для дітей. У великих містах регулярно проводяться масштабні фестивалі залізничного моделювання, діє безліч клубів для залізничних фанатів будь-якого віку. Професія машиніста вважається доволі престижною — зарплати спеціалістів зі стажем у Лондоні стартують від £90 000 на рік.

The London Festival of Railway Modelling 2026

Tolworth Showtrain 2025

Kent & East Sussex Railway

При цьому вартість проїзду залізницею у Великій Британії є однією з найдорожчих у Європі. Вартість деяких маршрутів у 2,5 рази перевищує середній показник по ЄС для аналогічних відстаней. І ціни на квитки стабільно зростають кожного року. У локальних ЗМІ часто публікують новини про британців, які зустрічаються в Іспанії, бо це дешевше ніж, наприклад, доїхати потягом із одного британського міста до іншого.

[embed]

[embed]

Я особисто колись була вражена вартістю подорожі потяга у Оксфорд. Щоб не потрапити у пробку перед важливим заходом, мені довелося взяти квиток на Great Western Railways за £42, при тому що вартість аналогічної подорожі автобусом Oxford Tube становила всього лише £16.50.

GWR проти Oxford Tube

Чому такий розрив у цінах? У першу чергу, через складну та затратну систему управління залізницями, яка зараз зазнає суттєвих змін. Станом на 2026 рік національна мережа залізниць Великої Британії, відома під брендом National Rail, об’єднує близько 20 пасажирських операторів. Більшість із них є приватними компаніями. До цього року більшість працювало за франшизою, яку отримувало від держави на певний термін. Самі потяги перевізникам здебільшого не належать — вони орендують їх у лізингових компаній ROSCO. Інфраструктура теж перебуває в окремому управлінні: колії, тунелі, мости та сигналізацію обслуговує державна компанія Network Rail. Оскільки значна частина британської залізничної мережі є старою та дуже завантаженою, її утримання обходиться дорого. Набір всіх цих факторів і призводить до встановлення шалених тарифів. І хоча частково перевізників теж можна зрозуміти, пасажирам від цього не легше. Серед способів зекономити — проїзні Railcards, купівля квитків на міжміські потяги у день відкриття продажів (зазвичай за 8–12 місяців до поїздки), поїздки міськими потягами у години Off-Peak (зазвичай 6:30–9:30 та після 19:00, але у кожної компанії свої умови). Є і дуже дивний спосіб економії під назвою Split ticketing (дешевше купити кілька квитків на частини маршруту, ніж один прямий). Для цього існують спеціальні сервіси типу TrainSplit та Split My Fare.

Структура залізничної системи Сполученого Королівства є доволі складною та неоднорідною. Деякі регіональні мережі обслуговують лише свою частину країни, наприклад ScotRail працює переважно у Шотландії.

Mallaig railway station

Є багато приватних або історичних залізниць, які здебільшого використовуються для збереження історичної спадщини чи розважальних цілей, а не як громадський транспорт.

Keighley & Worth Valley Railway — історична залізниця у Йоркширі

Деякі міські конгломерації мають системи, що не входять до складу National Rail або лише частково інтегровані з нею. Так як висвітлення регіональних залізничних особливостей країни не є моєю задачею, знову зупинюся детальніше лише на Лондоні.

Лондонські залізничні маршрути перетинають місто та виходять за межі мережі метро. Місцеві залізничні лінії, такі як London Overground, National Rail та Elizabeth Line, з’єднані з мережею метро. Різні частини британської столиці обслуговуються різними операторами приміських електричок і залізничних маршрутів. Прикладами таких операторів є:

* Thameslink (маршрути північ — південь через центр Лондона)

* Southeastern (південний схід Лондона та Кент)

* Southern Railway (південь Лондона та південне узбережжя)

* Great Western Railway (захід Лондона та напрямок на захід країни)

* London Northwestern Railway (північний захід Лондона та Мідлендс)

* London Overground (внутрішній Лондон і частково передмістя)

Як я вже згадувала, більшість залізничних операторів не входять до системи TfL, але інтегровані з нею через єдину тарифну систему. Винятком є London Overground, який повністю контролюється TfL. Саме тому межах тарифних зон Лондона можна користуватися більшістю поїздів National Rail, оплачуючи проїзд безконтактно, як у метро чи автобусі. Однак для поїздок за межі цих зон (наприклад, у віддалені передмістя) може знадобитися окремий квиток. Його зазвичай можна придбати онлайн на сайті залізничної компанії, у мобільному додатку, а також у касах або автоматах на більшості станцій.

Щоб доїхати в Аскот з Лондона, доведеться купувати паперові квитки як на фото

Історія розвитку британської залізниці завжди була бурхливою та сповненою пригод. Її система управління кілька разів змінювалася із приватної на державну, і цей процес триває дотепер. Після десятиліть експериментів із приватною моделлю Велика Британія повернулася до ідеї більш жорсткого державного контролю над залізницями. Поворотним моментом стала криза під час пандемії COVID-19. Пасажиропотік різко впав, і держава була змушена фактично взяти фінансовий контроль над перевезеннями, щоб утримати систему від колапсу. Приватні оператори втратили можливість працювати за класичною франчайзинговою моделлю й перейшли на контракти з гарантованою оплатою від уряду. На цьому тлі у 2021 році уряд оголосив реформу, що передбачає створення нової структури — Great British Railways. До 2027 року вона має об’єднати управління інфраструктурою (зараз це робить Network Rail) і планування перевезень в одних руках.

Пікет залізничників у Лондоні 18.08.2022 року

Ідея полягає в тому, що тепер держава визначатиме розклад, тарифи та стандарти, а приватні компанії лише виконуватимуть перевезення за контрактом — без колишньої повної свободи. Паралельно політична дискусія пішла ще далі. Лейбористська партія Великої Британії відкрито підтримала більш повну націоналізацію залізниць. Їхній підхід полягає в тому, щоб не викуповувати компанії одразу (це надто дорого), а діяти поступово: коли закінчується контракт із приватним оператором, маршрут не передається новому бізнесу, а переходить під контроль державної структури. Такий підхід уже частково застосовується — деякі лінії тимчасово або постійно передані державному оператору після провалів приватників.

[embed]

З одного боку, подорожувати як турист британською залізницею доволі приємно. По всій країні є багато мальовничих туристичних маршрутів, якими варто проїхатися хоча б заради естетичного задоволення: Единбург, Девон, Брайтон, Лідс… Архітектура як вікторіанських, так і сучасних вокзалів милує око, вагони регулярно модернізують, зазвичай у них є туалети, зарядки для електронних пристроїв, чисто, є куди поставити сумки, возик, велосипед, можна з собаками, відкриваються вікна.

Lumo та LNER — компанії-конкуренти із залізничних перевезень Лондон-Единбург

На платформах вокзалів теж доволі часто є туалети, кафешки, зони очікування і навіть маленькі бібліотеки. При плануванні подорожей я надаю перевагу саме National Rail, оскільки зазвичай це найшвидший та найкомфортніший варіант після власного автомобіля.

King’s Cross Station

Waterloo Station (зліва), Liverpool Street Station (справа)

Але насправді на вікторіанських вокзалах роками не працюють ліфти та ескалатори, немає розеток та постійно щось крадуть (у мене наприклад вкрали AirPods на вокзалі Waterloo).

А щоденне використання приміських потягів для поїздок на роботу або навчання у центр Лондона, здатне перетворити ваше життя на пекло. Розповім на власному прикладі.

Sad Western Railways

Я вже шостий рік мешкаю у районі Kingston upon Thames. Колись стародавнє місто, відоме ще 838 року н.е., стало частиною (боро) Великого Лондона у 1965 році та нині входить у четверту його зону. Найбільш зручним та швидким видом транспорту для місцевих мешканців тут вже багато років є електричні поїзди South Western Railways (SWR).

SWR network map

Попередниця компанії SWR — London & South Western Railway (LSWR) побудувала маршрути London — Richmond, London — Kingston, London — Southampton і далі до Bournemouth і Weymouth, створивши commuter-міста, у період залізничного буму 1830–1840-х років. Залізничних маршрутів проклали настільки багато, що London Tube у Південно-Західному Лондоні виявився непотрібним.

Більше ніякого громадського транспорту, окрім автобусів, немає в наших краях і дотепер. До чого це призводить, я думаю, неважко здогадатись. Якщо щось паралізує роботу залізниці — альтернативи у місцевих мешканців без власного авто немає. Добиратися автобусами в центр — це знущання над своїм вестибулярним апаратом та часом (зазвичай для цього потрібно 2–3 автобуси та мінімум 2,5 години проти 45 хв-години потягом). Таксі — неймовірно дорого, ціни стартують від £50 за поїздку.

Ціна за проїзд стабільно росте із року в рік. Наприклад у 2021-му, коли ми тільки поселилися у цьому районі, проїзд поїздом SWR становив £3.30, тепер це £7. При цьому зростання цін ніяк не пов’язане із покращенням сервісу. До 2026-го року на маршруті працювали як сучасні поїзди Arterio із кондиціонуванням та туалетами, так і консервні бляшанки 80-х років. Зазвичай у години пік пускали саме старі вагони, у яких, як і в лондонському метро, у спеку можна вмерти. Також їхньою величезною проблемою була кількаметрова відстань між дверима і платформою (найгірше що можна вигадати для мам із возиками та інвалідів). Кожного разу я вирушала на платформу як у казино — зіграє ставка на новий поїзд чи ні.

British Rail Class 455

British Rail Class 701 Arterio

У вечірні години нове випробування — вагони зі збільшеною кількістю сидінь, щоб влізли всі офісні співробітники, які поспішають додому. Пройти між рядами з возиком чи валізою неможливо, дихати немає чим.

Запізнення, зміни маршрутів, аварії, страйки водіїв стали щоденною реальністю пасажирів Кінгстона. Приблизно за кожну третю свою поїздку протягом багатьох років я запрошувала та отримувала компенсації через сервіс Delay Repay.

Найгірша ситуація у Кінгстоні завжди на вихідних, у святкові дні та під час шкільних канікул — водії компанії просто відмовляються працювати у цей час. Кількість потягів зменшується в рази, і доїхати кудись вчасно стає абсолютно неможливою задачею.

[embed]

[embed]

Зимою, влітку, навесні, та у будь-який інший час SWR раді не працювати

Особиста історія №3

18 вересня 2024 року о 15:00 я вирушила на заняття із живопису в центр Лондона, яке починалося о 16:00 та закінчувалося о 18:00. Згідно з політикою художньої студії, студентам дозволялося скасовувати урок лише за 24 години до початку заняття. У всіх інших випадках заброньоване заняття із попередньо оплаченого пакетом дороговартісного курсу просто пропадало. На вході до залізничної станції я виявила співробітника у формі, який не пускав людей всередину. На табло світилося сповіщення про те, що всі потяги скасовано. Пасажири намагалися дізнатися у співробітника, що відбувається, але він сказав, що не знає. Часу розбиратися у мене не було, тож я одразу викликала таксі Uber. Проте, через великий попит у тому районі, таксі приїхало аж о 16:08. Я вирішила все одно їхати, щоб встигнути на половину заняття та заплановану після зустріч. Але дорогою була така кількість ремонтних робіт, що таксі майже не рухалось. Система Uber періодично надсилала запитання-сповіщення, чи все зі мною гаразд, адже машина знаходиться на одному місці надприродно довго. Водій кілька разів пропонувати мене висадити, щоб я пішла на метро, проте Google показував, що швидше не буде. У якості вишеньки на торті таксист привіз мене не на ту адресу (помилковий поштовий індекс, популярна проблема в Uber). Попри те, що це було не дуже далеко, мені довелося доплатити за той шматок маршруту, що вів від адреси з помилковим індексом до вірної. Загальна сума поїздки склала £59,74. Я приїхала на закінчення заняття, майже о 18:00, та пішла розбиратися з адміністрацією і показувати їм фотодокази залізничного колапсу. Вони пішли мені назустріч та дозволили перенести урок. Назад мені довелося добиратися карколомним способом — метро та автобусами, оскільки потягів не було і у зворотньому напрямку до 21:00. У новинах написали, що транспортний колапс спричинили затримки рейсів у аеропортах Хітроу і Гатвік. SWR згодом компенсувала вартість поїздки разом із таксі.

Але ситуація продовжувалася. Я відвідувала курси живопису протягом 2024–2025 року, коли син почав ходити в садочок, лише один або два рази на тиждень. У ці дні чоловікові доводилося працювати з дому, щоб забирати сина, і загалом було багато особистих жертв, оскільки після курсів я не встигала повернутися додому до часу нічного сну малюка. Це було у будні дні, не у години пік, але майже кожну поїздку щось ішло не так. Найпопулярнішою проблемою була відміна чи скасування потяга із невідомих причин. Інколи на табло висвічувалося «Скасування потяга через проблеми персоналу» або «Відміна через небезпеку» і поїзди просто проїжджали ешелонами повз станцію. Час очікування завжди був більший ніж той, на який я розраховувала. Я компенсовувала кошти за поїздку практично кожен раз, і коли відходила зрештою свій курс, вирішила більше не продовжувати.

У моїй втраті жаги до живопису прошу вважати винними SWR

Особиста історія №4

1 квітня 2025 року я вирушила у район Річмонд у важливій справі. На 16:00 у мене був запланований відеодзвінок з університетською подругою, з якою я не бачилася 10 років, і яка жила у іншому часовому поясі. О 15:25 я зрозуміла, що стою на платформі вже занадто довго, і не встигну добратися додому до дзвінка. Невдовзі на табло з’явилося повідомлення, що із потягами якісь проблеми, і що запущено автобусну заміну по маршруту. Я вирішила все ж почекати потяга і запропонувала подрузі не переносити дзвінок, оскільки ми і так домовлялися про нього дуже довго, просто пояснила що буду в дорозі. О 16:00 потяг приїхав, я вже була на телефоні, тому просто зайшла всередину і продовжувала говорити. Проте через деякий час я зрозуміла, що їду повз свою станцію без зупинки. Через те, що я не слухала оголошення по гучномовцю, то не одразу зрозуміла, що відбувається. Ми проїхали ще одну станцію, і ще одну, і явно рухалися у центр Лондона. Мені довелося перервати дзвінок, щоб з’ясувати ситуацію. Виявилося, що на лінії сталося замикання і тому всі потяги просто пустили без зупинки до кінцевої станції London Waterloo. Це 6 станцій, в дорозі 25 хвилин. Перед тим, як вирушати назад тим же способом, я поцікавилася у одного із працівників станції, чи точно я доберуся до своєї зупинки. Він мене у цьому запевнив, але після того як поїхала назад, з гучномовця у потязі повідомили, що потяг зупиниться на зовсім іншій станції із міркувань безпеки пасажирів, і я знову проїхала повз свою зупинку та була змушена добиратися додому автобусами. Цю поїздку мені згодом теж компенсували.

Особиста історія №5

Коли моєму сину було близько трьох років, він дуже зацікавився потягами та залізницями. Однією з його улюблених розваг стало спостереження за рухом поїздів. Зазвичай після садочка він просився на залізничну станцію, щоб на повну віддатися там цьому заняттю. Для того, щоб потрапити на платформу, потрібно було традиційно просканувати безконтактну платіжну картку на вході та на виході, щоб вийти. Я вступила у дискусію з чоловіком із цього питання, оскільки виходило що ми платимо за вхід на поїзд, а по факту нікуди не їдемо. Чоловік переконав мене у тому, що я помиляюся, що система contactless розумна, і ніяких коштів у нас знімати не буде, бо ми ж потім виходимо на тій же станції через деякий час, і в системі це видно. Проте я вирішила перевірити чи це дійсно так у своєму акаунті TfL. Виявилося, що система такі походи автоматично вважає шахрайством, а саме щоразу штрафує (знімає максимальну суму коштів наче я проїхала до кінцевої станції). Нам із чоловіком довелося писати пояснення TfL по кожному випадку. Зрештою нам компенсували близько 150 фунтів, які накопичилися за кілька місяців цих походів. А щоб ходити із сином на залізничну станцію, нам довелося кожного разу пояснювати ситуацію черговим та домовлятися з ними, щоб нас пустили у індивідуальному порядку.

У 2025-му році SWR повернули у державну власність. Це було однією із передвиборчих обіцянок Уряду прем’єр-міністра Кіра Стармера. Люди очікували на покращення сервісу та зниження цін на квитки. Другого не сталося, а перше все ще обіцяють. Наприклад старі потяги класу 455 у цьому році все ж списали.

[embed]

На мою думку, з точки зору надійності, лондонська залізниця — найгірша з усіх, якими мені доводилося подорожувати, а я була багато де, і мені є з чим порівняти. В Україні я ніколи не стикалася з таким хаосом у розкладі. Я також не можу уявити, щоб водій українського потяга відмовився виходити на роботу ввечері чи у вихідний день попри підписаний трудовий контракт. Загалом я намагаюся уникати залізниці у випадку важливих поїздок , і не вірю що передача у державну власність якось покращить ситуацію. Минулого тижня мій чоловік це підтвердив — одного дня під час його подорожі на роботу вже переданий у державну власність потяг до станції Waterloo затримали на 56 хвилин. Наступного дня взагалі нічого не ходило через електричне замикання.

До речі, поки я працювала над цією публікацією, у The Times вийшла цікава стаття. Головна іноземна кореспондентка видання — британка Крістіна Лемб побувала в Україні та була вражена тим, що українська залізниця, на відміну від британської, працює безперебійно навіть в умовах безкінечних обстрілів і бомбардувань.

[embed]

Британське таксі

У Британії таксі поділяються на два типи — вуличні (Hackney Carriages) та приватні на замовлення (PHV). Перший тип зазвичай підпорядковується місцевим радам, або, у випадку Лондона, TfL. Саме вони видають ліцензії таксистам, встановлюють правила, перевіряють водіїв і авто та можуть встановлювати тарифи. Такі таксі можна «зловити» на вулиці чи стоянці. Приватні (найпопулярніші Uber, Bolt) теж отримують ліцензії у TfL, але тарифи для них встановлює сама компанія, і забронювати поїздку можна лише через систему конкретного оператора.

Приватне таксі у Лондоні на замовлення

Відомі у всьому світі лондонські Black cabs шокують всіх своїми цінами. TfL рекламує їх як висококласний транспорт із водіями, що склали іспит на знання Лондона, але воно все одно зазвичай того не варте. По-перше, на відміну від того ж Uber, де ви погоджуєтеся з вартістю поїздки заздалегідь, у Black Cab стоїть лічильник (таксометр), цифри на якому зростають під час стояння у заторах, а затори у Лондоні є завжди. По-друге, у цих таксі завжди є цілий ряд так званих прихованих платежів, що впливають на кінцеву вартість поїздки. Наприклад доведеться доплатити додаткові £6 за висадку в аеропорту Хітроу, поїздку вночі або у святковий день. Для прикладу — кеб від аеропорту Хітроу до лондонського Біг Бена обійдеться вам від £130 у годину пік проти £54 за Uber.

Лондонські Black Cabs

Практично всі кеби у Лондоні — це дуже комфортні електричні LEVC TX, старі дизельні моделі вже майже не зустрічаються. У них влазить до 6 пасажирів, 3-х великих валіз, є спеціальне місце для дитячого возика або інвалідного візка. В салоні високий дах, кондиціонер, клімат-контроль, а у автомобіля особливий градус розвороту приблизно 8.535 метра, що дозволяє маневрувати вузькими лондонськими вуличками. Британці переважно наймають кеби під час святкових та урочистих подій, наприклад на Дні народження чи для гостей на весілля, або у виключних випадках (наші друзі їхали на ньому додому з немовлям із пологового).

У інших містах Британії кеби можуть відрізнятися кольором і моделлю автомобілів, проте вони теж завжди будуть дорожчими за Uber і Bolt. У деяких містах є локальні приватні служби таксі, наприклад Street Cars у Манчестері, City Cabs Edinburgh у Единбурзі. Існують спеціальні агрегатори, у яких можна обирати різні види перевезень. Наприклад у мобільному додатку FREE NOW можна замовити як звичайне таксі, так і private hire (Ride), каршерінг, оренду авто, е-самокати, е-велосипеди, е-мопеди, а в окремих містах навіть купити квитки громадського транспорту.

Доволі популярні у Британії корпоративні сервіси, наприклад Gett, Addison Lee, які пропонують поїздки містом, трансфери в аеропорти, послуги бізнес-класу та доставку документів і посилок для приватних компаній.

Photo by Addison Lee website

Визначальною особливістю лондонських таксі я б назвала те, що вони не можуть стати альтернативою громадському транспорту у випадку, якщо ви кудись запізнюєтесь. І якщо у Києві взяти таксі та доїхати ним кудись швидше можливо, у Лондоні це просто марнотратство, майже у 100% випадків (див. Особисту історію №3).

Ще одна проблема — на вузьких та тісних вуличках Лондона у дешевших бензинових таксі від Uber дуже сильно закачує. Тому якщо без таксі все ж не обійтись — замовляйте електрокар.

Індивідуальні транспортні засоби

У зв’язку із високою вартістю та перевантаженістю лондонського транспорту, у місті надзвичайно популярні засоби індивідуальної мобільності. Серед них не лише популярні у всьому світі велосипеди, скутери, мопеди і моторолери, а і відносно нові види транспорту — електросамокати, моноцикли.

Спробою зробити Лондон велосипедним містом місцеві мешканці завдячують Борису Джонсону. Саме за часів його каденції у 2010-му році в британській столиці запрацював перший велопрокат для всіх бажаючих. Barclays Cycle Hire (із 2015 року — Santander Cycles) навіть прозвали «Boris Bikes». Схему впроваджували за зразком мережі Vélib у Парижі, і вона стала справді революційною для свого часу.

Проект починав з 5000 велосипедів та 315 док-станцій у першій зоні міста. Станом на початок 2026 року, схема Santander Cycles експлуатує автопарк, що складається із 10 000 класичних велосипедів, 2000 електровелосипедів та понад 800 док-станцій у центральному та внутрішньому Лондоні (приблизно 12 боро).

Згідно з одним із прес-релізів компанії-підрядника, з моменту появи електробайків у 2022 році було здійснено понад 2,8 мільйона прокатів, а з моменту початку спонсорства схеми Santander у 2015 році здійснено понад 106 мільйонів прокатів усіх велосипедів. Схемою керує все той же TfL, проте спонсором є банк Santander, контракт з яким організація в кінці 2025-го продовжила до 2031-го року.

Система є дуже зручною, а часто і просто незамінною для лондонців. Наприклад під час страйків працівників громадського транспорту або перекриттях доріг міський велосипед стає єдиною можливістю для людей добратися на роботу.

[embed]

[embed]

[embed]

У жовтні 2025 року, під час одного зі страйків, Santander зафіксував понад 728 000 наймів велосипедів.

Орендувати міський велосипед можна як з допомогою мобільного додатка, так і напряму через термінал на док-станції.

[embed]

Cеред альтернативних велосипедних мереж — Lime, Forest, Voi, Bolt, Uber. Вони можуть відрізнятися тарифами у різних зонах, проте принцип користування аналогічний. Lime і Forest працюють навіть без зарядних станцій — знайти та розблокувати їх можна через спеціальний мобільний додаток.

Денний проїзний на класичний велосипед Santander Cycle обійдеться вам у £3.50 за необмежену кількість поїздок тривалістю 60 хвилин. За поїздки тривалістю понад 60 хвилин доведеться сплатити £1,65 за кожні додаткові 60 хвилин. При оренді електровелосипеда Santander вартість збільшиться на £1 за кожну поїздку та на £3 за кожні додаткові 60 хвилин. Велосипеди Lime зазвичай трохи дорожчі і зручніші у користуванні. Також в їхньому автопарку більша кількість саме електробайків.

Із плюсів міських велосипедів можна назвати їхню доступність — ви можете скористатися сервісом у будь-який час доби, 365 днів на рік. Із мінусів — обмежена географія, штрафи за перевищення часу оренди, неможливість «підлаштувати» велосипед під себе, ну і, звісно ж, мінлива лондонська погода. Мій чоловік, що полюбляє подорожувати електробайком на роботу, часто виїжджає з дому гарно вбраний і позитивно налаштований, бо сяє сонечко. Проте поки він доїжджає до офісу в Сіті, погода може змінитися до 3-х разів. І часто в результаті він опиняється у офісі змерзлий і мокрий як хлющ, змушений переодягатися та працювати у змінному одязі з рюкзака.

Міська влада Лондона активно стимулює мешканців користуватися електробайками. Наприклад існує Cycle to Work Scheme. Місцеві компанії-роботодавці, які беруть участь у програмі, надають своїм співробітникам податкову пільгу на велосипед та аксесуари (шолом, замок, світло). Також ця схема працює у Манчестері.

Офісні працівники зі своїми велосипедами вирушають на потяги зі станціїї Waterloo

Правила дорожнього руху Великобританії забороняють велосипедистам їздити пішохідними тротуарами. При цьому велодоріжок в країні явно не вистачає, а вдосконалення інфраструктури викликають серйозні суперечки та супротив громадськості майже у кожному місті.

У Лондоні найпопулярнішою проблемою велосипедистів є фрагментованість мережі — велодоріжки у певних місцях раптово обриваються (інколи автобусними зупинками і деревами), і велосипедистам доводиться їхати разом з автотранспортом. У зв’язку із тим, що дороги дуже вузькі, це часто спричиняє небезпечні для життя ситуації та конфлікти із водіями. Окрім того, кур’єри служб доставки на моторолерах, таксі та і звичайні автомобілі часто блокують проїзд велодоріжками. Особисто від себе наполегливо рекомендую не їздити неперевіреними вами заздалегідь веломаршрутами з дітьми, а туристам краще обирати для поїздок не міські квартали, а парки.

Voi та Lime також надають в оренду електросамокати, ще один доволі популярний вид транспорту у Лондоні. Згідно з новими даними TfL, попит на оренду електросамокатів у 2025 році зріс більш ніж на 50% порівняно з 2024 роком. До речі, приватні електросамокати або інші транспортні засоби з двигуном заборонені для використання на дорогах загального користування. Тільки Voi та Lime мають ексклюзивний дозвіл здавати їх в оренду.

Електросамокати викликають значне занепокоєння у місцевої влади через їхню травматичність. Згідно з офіційною статистикою, кількість жертв ДТП за участю електросамокатів щорічно зростає. Швидше за все, скоро правила щодо їх використання зміняться.

[embed]

Викликає багато нарікань і те, що користувачі часто лишають їх просто на вузеньких тротуарах, втім як і байки. А ще електросамокати та моноцикли не можна перевозити у громадському транспорті, навіть у складеному вигляді. Цей захід безпеки було вжито після того, як у 2021-му році несправні літій-іонні акумулятори в приватних електросамокатах та одноколесних електровелосипедах спричинили кілька пожеж у TfL.

Загалом усі види приватного електротранспорту без реєстрації у Британії не дозволені на дорогах та тротуарах. Гіроскутери, моноколеса, приватні електросамокати, електроскейти, сегвеї можна використовувати лише на приватних територіях, а не у публічних місцях. До їзди велодоріжками, окрім велосипедів, допускаються лише педальні моноцикли або прокатні електросамокати.

Для їзди на моторизованому транспорті (мопеди, моторолери, скутери, мотоцикли, квадроцикли, трицикли), у Британії обов’язково потрібні права. Зазвичай новачки здають одноденний курс CBT (Compulsory Basic Training), після чого отримують дозвіл два роки їздити на мопеді з двигуном 50сс, мотоциклі або скутері до 125сс та табличкою «L» (learner). Потім потрібно здати іспит на A1/A2/A license або повторити CBT.

Лідери серед користувачів цього виду транспорту — кур’єри служб доставки Uber Eats, Deliveroo. Серед пересічних лондонців він не такий популярний, як електробайк, а ще має лиху славу — злочинці на скутерах і мопедах вихоплюють у роззяв-туристів із рук мобільні телефони або зривають сумки з плеча. Тим не менше щомісячні продажі мотоциклів та мопедів у Британії стабільно ростуть — у першу чергу через їхню дешевизну, зручність паркування та мобільність у місцевих корках.

Унікальні види лондонського транспорту

Окрім вищеописаних мною видів британського транспорту, я би хотіла коротко згадати ще декілька, які є лише у Лондоні, і встигли стати його «фішкою».

Docklands Light Railway (DLR)

DLR відкрили у 1987 році для розвитку занедбаного району Docklands на сході Лондона. Це легке метро без машиністів — поїзди працюють автоматично, що було досить інноваційно для того часу. Спочатку мережа була невеликою, але активно розширювалась у 1990–2000-х, особливо після будівництва ділового центру Canary Wharf. Сьогодні DLR — важлива частина транспорту, яка з’єднує схід Лондона, фінансові райони та аеропорт London City. Має цікаву особливість: можна сидіти “на місці водія” і дивитися вперед, бо кабіни немає.

Thameslink

Був запущений у 1988 році як проєкт з’єднання північних і південних залізниць через центр Лондона. Використовує старі тунелі, зокрема маршрут через центр, який історично не був повністю задіяний. У 2010-х пройшов масштабну модернізацію (Thameslink Programme), що збільшила пропускну здатність і частоту руху. Із 31.05.2026 мережа також буде націоналізована.

Інтерактивну мапу руху можна знайти за посиланням.

London Overground

Залізнична мережа, що обслуговує Лондон та околиці, які не покриває метро. З’явилась у 2007 році, коли Transport for London взяв під контроль занедбані приміські лінії. Входить у систему TfL та утворює своєрідне «кільце» навколо Лондона.

IFS Cloud Cable Car

Відкрита у 2012 році до Олімпійських ігор у Лондоні (раніше Emirates Air Line). Побудована для покращення зв’язку між районами по обидва боки Темзи. Хоча задумувалась як транспорт, зараз більше використовується туристами.

Uber Boat by Thames Clippers

Сучасна річкова система бере початок з 1999 року (Thames Clippers). Ідея — відродити Темзу як транспортну артерію, як це було століттями раніше. У 2020 році сервіс отримав бренд Uber Boat після партнерства з Uber. Входить до TfL, тож за поїздку можна сплачувати безконтактно.

Автобуси-амфібії (Duck Tours)

Перші такі машини з’явилися ще під час Другої світової війни як військові амфібії (DUKW). У Лондоні туристичні Duck Tours працювали з 2002 року, поки не були закриті у 2017 через проблеми безпеки. Ідея повернення періодично з’являється, наприклад цього року тури знову обіцяють відкрити у оновлених та більш безпечних автобусах.

Тук-тук

Походить із Азії і з’явився в середині XX століття як дешевий моторизований транспорт. У Лондоні стали популярними у 2000-х роках як розвага для туристів. Через регуляції тук-туків небагато, в основному в центрі. Також вони не є офіційною частиною транспорту, як і пивні велосипеди та Floating Hot Tubs, про які я вже згадувала у своєму пості про розваги британців.

Ну і на завершення про лондонський транспорт, підсумую найбільші його мінуси загалом:

• Висока вартість;
• Складна та незрозуміла система формування тарифів;
• Проблеми та додаткові витрати у випадку розрядженого телефону;
• Ненадійність;
• Постійна включеність та нервозність пасажирів через необхідність стежити за непередбачуваними змінами маршрутів;
• Автоматичне вилучення коштів з картки як штрафу навіть якщо ти просто вийшов і зайшов на станцію;
• Багато конфліктних ситуацій;
• Вагітним та мамам ніколи не поступаються місцем у транспорті. Це настільки відсутнє в місцевій культурі, що тут швидше поступляться собачнику із цуциком у возику, а вагітна жінка з трьома дітьми буде стояти всю дорогу.

Водний транспорт

На мою особисту думку, якщо обирати улюблений вид транспорту британців, однозначно переможе водний. І справа тут не лише у острівному положенні країни. Думаю, ця любов бере початок у часи перемоги британського флоту на чолі з адміралом Нельсоном у Трафальгарській битві, що закріпила за Британією статус «володарки морів».

Nelson exhibition at Greenwich Maritime Museum in London

Королівський флот Великобританії і досі лишається одним із наймогутніших, а портова галузь — другою за величиною у Європі. Згідно офіційної статистики, у країні налічується близько 120 комерційних портів. Щороку вони обробляють понад 500 мільйонів тонн вантажів та виконують понад 60 мільйонів міжнародних та внутрішніх пасажирських перевезень. Пасажирський морський транспорт включає пороми, круїзні лайнери та швидкі пасажирські судна (пороми, катери, гідрофойли, катамарани).

Найпопулярнішим напрямком подорожей британців є Франція, куди за дві неповні години можна добратися паромом через протоку Ла-Манш. Є і ще швидший та зручніший спосіб — підводний тунель Le Shuttle. Подорож у ньому займає всього лише 35 хвилин, причому ви їдете у власному автомобілі, що особливо зручно для людей з дітьми та домашніми улюбленцями.

Поромний транспорт місцеві зазвичай також використовують для внутрішніх подорожей Сполученим Королівством, наприклад до Шотландії чи Нормандських островів.

Caledonian MacBrayne — пором між материковою Шотландією та островами

А від Southsea до Isle of Wight можна добратися на особливому транспорті — повітряній подушці Hovercraft.

[embed]

З портів Лондона та Саутгемптона відправляються великі туристичні лайнери, що пропонують різноманітні розваги на борту і роблять зупинки у різних країнах. Найчастіше британці обирають семиденні океанські круїзи Середземним морем. Ці подорожі дуже активно рекламуються у місцевій пресі і число їхніх відвідувачів з кожним роком росте.

Яхтинг у країні теж надзвичайно популярний. Тут тисячі яхт-клубів, сильна спортивна школа вітрильного спорту, проводиться дуже багато регат. Круїзний та чартерний яхтинг завжди до послуг тих, хто готовий доплатити за гарну подорож.

Із мінусів морських подорожей можна назвати їхню повільність у порівнянні з іншими видами транспорту, спалахи інфекцій, метеозалежність. Наприклад, один із найпопулярніших внутрішніх напрямків Британії для відпочинку — Isle of Wight. Готелів на острові не так багато, тому у святкові дні там завжди немає вільних номерів. І якщо пором з острова до міста Southampton відміняють, як це колись сталося з моїм чоловіком, де ви будете ночувати — невідомо. Йому пощастило — проблемою був низький приплив, тому після 95 хв затримки пустили додатковий паром.

Пороми на Isle of Wight

У деяких туристичних місцях Англії великою проблемою є саме розклад морського транспорту. Наприклад останній катер із Brownsey Island вирушає о п’ятій вечора, а добиратися з Лондона до міста Пул, звідки вони ходять, близько двох годин. Це означає що якщо ви не приїдете до восьмої ранку, нормально погуляти островом просто не встигнете. Альтернатив немає — Greenslade Pleasure Boats — монополіст на напрямку.

Кіоск для оплати квитків на Brownsey Island (забронювати на сайті неможливо)

Пором The Purbeck Gem та пристань на острові Brownsey

У Великій Британії протікають тисячі річок, які утворюють густу водну мережу. Попри певне промислове використання, річковий транспорт країни здебільшого має пасажирсько-туристичний характер. До його основних видів відносять річкові автобуси, туристичні прогулянкові човни, приватні катери та канальні вузькі човни. Я вже згадувала у своїй публікації про культуру британців, що лондонці дуже полюбляють сплавлятися всією сім’єю Темзою у кращих традиціях Джерома Клапки Джерома.

Проте насправді в країні є багато варіантів і для тих, хто не прагне самостійно веслувати. У Лондоні це вже згаданий мною Uber Boats для швидких подорожей та приватні прогулянкові кораблі для оглядових круїзів. Безліч британських міст мають свої мережі водних таксі, автобусів і поромів (наприклад Woolwich Ferry, the Bristol Ferry Boats, Cardiff’s Aquabus, Spalding Water Taxi).

Річковий туристичний автобус Темзою у Вінздорі

Річковий пасажирський човен Темзою у Річмонді

Деякі з них працюють лише у певні сезони, а деякі є справжньою дивовижею. Наприклад для подорожі Темзою ви можете орендувати cruising houseboats — плавучий будинок, а до Burgh Island пасажирів доставляє морський трактор.

[embed]

Burgh Island Sea Tractor

[embed]

Свій плавучий транспорт є і на озерах (Озерний край, Шотландія, Вельс). В основному це невеликі туристичні кораблики, екскурсійні катери, поромні (переправні) човни, вітрильні яхти.

Шотландський озерний та річковий транспорт

Літаки

Згідно зі звітом IATA 2024-го року про світову статистику повітряного транспорту, Велика Британія має третій найбільший показник перевезених пасажирів серед усіх країн, поступаючись лише Сполученим Штатам та Китаю. Аеропорт Хітроу входить до десяти найзавантаженіших аеропортів світу. Лише за 2025-й рік він перевіз 84,5 мільйона пасажирів, і очікується що у майбутньому ця цифра лише зростатиме.

Всього у Сполученому Королівстві близько 25–30 міст із регулярними аеропортами та понад 40 аеропортів загалом. Основні транспортні вузли включають Гатвік (LGW), Манчестер (MAN), Станстед (STN), Лутон (LTN) та Единбург (EDI), причому в Лондоні працюють одразу шість міжнародних аеропортів.

London Heathrow Airport

Ринок британських авіакомпаній доволі конкурентний і динамічний, проте домінують на ньому British Airways (головна національна авіакомпанія), easyJet і Jet2 (лоукости). Авіасполучення охоплює практично весь світ, де є цивільна авіація. Найпопулярніші міжнародні напрями — Іспанія, Франція, Італія, США; внутрішні — Шотландія, Північна Ірландія, Північна Англія. У зв’язку із активним розвитком швидких поїздів у країні, деякі внутрішні рейси з часом зникають, наприклад зараз суттєво скоротився попит на авіарейси Лондон-Манчестер.

Лондонські аеропорти доволі приємні та мають багато сервісів для пасажирів. Наприклад у Хітроу є ігрові зони для дітей та Family check-in.

Heathrow Family check-in та подарунки маленьким пасажирам

[embed]

У той же час у салонах британських літаків часто буває не так комфортно.

Особиста історія №6

20 листопада 2024-го року ми з чоловіком та півторарічним сином вирушили в омріяну відпустку до Японії. Перед тим, як прийняти таке серйозне рішення, ми заздалегідь зателефонували до British Airways та дізналися всі деталі стосовно подорожей з дітьми. Виявилося, що пасажирам віком до двох років заборонено купувати окреме місце, і вони повинні подорожувати на руках у батьків. Проте нас запевнили, що у літаку сину видадуть спеціальну колиску для спання.

Ми подорожували далекомагістральним широкофюзеляжним авіалайнером Airbus A350. Подорож від аеропорту Хітроу до Ханеда Токіо займала 14 з половиною годин. Спочатку все йшло добре — нас посадили в голові літака, одразу під невеликою полицею, на якій повинен був спати син. Буквально одразу після підняття у повітря до нас підійшла стюардеса і запитала чи принести нам ліжечко. Ми відмовилися, оскільки подорож лише почалася, був ранок і син загалом ніколи не спав у такий час і не збирався. Коли нарешті час його денного сну настав, ми покликали стюардесу. І вона відповіла нам, що ліжечка більше немає. Ми заклякли від неочікуваності, проте ця юна особа безпристрасно уточнила, що на рейсі є ще діти, і до цього часу ліжечка вже всі розібрали. Тобто вона на повному серйозі сказала, що наш півторарічний син не зможе поспати щонайменше наступні 12 годин. Звісно що ми влаштували скандал, викликали менеджера, проте особливого сенсу це не мало. Найбільшим маразмом було те, що на рейсі було три дитини, і два ліжка авіакомпанії, оскільки на більшу кількість ці літаки не розраховані. За словами менеджера у верхніх шафках салону просто немає місця для їхнього зберігання. Ситуацію врятував не менеджер, а сімейна пара, у яких була набагато менша за нашого сина дитина, що відмовилася спати у такому ліжку, і воно дісталося нам. Чому авіакомпанія, яка запитує вік дітей при реєстрації на рейс, не повідомляє про такі нюанси, залишилося для нас загадкою, а та подорож найстресовішою за всю нашу історію авіаперельотів. До речі, при перельоті назад у нас виникла проблема не з наявністю ліжечка, а з його розмірами, що були явно замалі для дитини старшої за півтора роки.

У Сполученому Королівстві дуже розвинутий сегмент загальної авіації. При наявності відповідних фінансів тут не так складно організувати приватну посадкову смугу та утримувати маленький аеродром. У країні працюють сотні льотних шкіл, і на навчання (PPL/CPL/ATPL) приїжджають студенти з усього світу завдяки високій якості підготовки, структурованій системі навчання та міжнародному визнанню ліцензій.

EFG Flying School — британська льотна школа, базована в аеропорту London Biggin Hill Airport. Iснує з 1947 року та входить до групи Falcon Flying Group. Основний напрям — підготовка приватних і комерційних пілотів.

Ключовою проблемою британської авіагалузі після пандемії ковіду та Brexit експерти називають нестачу персоналу. Проте є і багато інших. Наприклад будівництво нових злітно-посадкових смуг роками блокується через політичні та екологічні суперечки. Британія посилює вимоги щодо скорочення викидів CO₂, що змушує авіакомпанії інвестувати в дорожче “зелене” паливо та модернізацію флоту, підвищуючи собівартість перельотів. Співробітники авіакомпаній теж часто страйкують через негідні, на їхню думку, умови праці.

Останнім часом до всього додалися ще і хакерські атаки та геополітичні проблеми через війну на Близькому Сході. 14 травня 2026 року British Airways відмінила одразу 76 рейсів, спричинивши справжній хаос у аеропорту Хітроу.

Попри хаотичність та ненадійність свого транспорту в сучасному житті, британці ретельно дбають про збереження його історії. Це одна з найбагатших країн світу за кількістю музеїв транспорту, серед яких як великі національні установи та військові музеї, так і спеціалізовані приватні колекції, зосереджені на певних видах транспорту. Якщо ви плануєте подорож до Сполученого Королівства, не забудьте відвідати:

**British Motor Museum**

**London Transport Museum**

**Brooklands Museum**

**Royal Air Force Museum London**

**Portsmouth Historic Dockyard**

**National Maritime Museum.**

А я буду вболівати за те, щоб ви туди доїхали :)

Якщо ця публікація була для вас цікавою і корисною — буду вдячна за вподобайки, поширення та коментарі. А наступній завершальній статті про мінуси життя у Сполученому Королівстві я розповім про сферу обслуговування, податки, комуналку, моду та ще багато чого цікавого. Не пропустіть!